Все, що було найздоровішого, найсильнішого й наймолодшого серед людей, вони віддали фронтові. Вони перевели на схід найбільші підприємства, що їх ворог міг би зруйнувати чи загарбати: тисячі верстатів, десятки тисяч робітників, сотні тисяч родин. Але, немов якими чарами, зразу ж вони вишукали інші верстати й інших робітників і знову вдихнули життя в спустілі шахти й корпуси.
Вони тримали виробництво й усіх людей у тому стані готовості, коли при першій потребі все знову можна було підняти й пересунути на схід. І заразом вони без відмови виконували обов'язки, без яких немислиме було б життя в Радянській державі: годували людей, одягали їх, учили дітей, лікували хворих, випускали нових інженерів, учителів, агрономів, утримували їдальні, крамниці, театри, клуби, стадіони, лазні, пральні, перукарні, міліцію, пожежну охорону.
ліони працювали протягом усіх днів війни так, ніби це був один день. Вони забули, що в них може бути своє життя: родини їхні були на сході. Вони жили, їли, спали не вдома, а в установах та підприємствах,— у всяку годину дня й ночі їх можна було застати на своїх місцях.
Відпадала одна частина Донбасу, потім друга, потім третя, але ще з більшим напруженням вони працювали на тих частинах, що лишалися. З граничним напруженням вони працювали на останній частині Донбасу, тому що вона була остання. Але до самого кінця вони підтримували в людях це титанічне напруження сил, щоб знести все, що війна покляла на плечі народу. І коли вже нічого не можна було видобути з енергії інших людей, вони знов та знов видобували її з власних душевних та фізичних сил, і ніхто не міг би сказати, де ж край цим силам, бо їм не було краю.
Нарешті прийшла пора, коли треба було покинути й цю частину Донбасу. Тоді за кілька день вони підняли на колеса ще тисячі верстатів, ще десятки тисяч людей, ще сотні тисяч тонн цінностей. І ось настала та остання хвилина, коли їм самим уже не можна було лишатись.
Вони стояли тісною групою у великій кімнаті секретаря Красподонського районного комітету партії, де вже зняли з довгого столу засідань червоне сукно. Вони стояли один проти одного, жартували, поштовхували один одного в плече і все не наважувались вимовити слова прощання. І в тих, хто від'їздив, було так тяжко й тривожно, так боляче на душі, ніби ворон шматував їм душу.
Природним центром цієї групи був працівник обкому Іван Федорович Проценко, висунутий на підпільну роботу ще восени минулого року, коли перед областю вперше постала загроза окупації. Але тоді це діло само собою відклалось.
Іван Федорович був маленький, доладно й зграбно зшитий тридцятип'ятилітній чоловік з русявим волоссям, обрід-ним уже біля скронь, з рум'яним обличчям, раніше завжди чистим, голеним, а тепер зарослим м'якою, темною — вже не щетиною, але ще не борідкою: він почав одпускати її тижнів два тому, коли зрозумів із ходу справ на фронті, що йому не минути підпілля.
Він приязно й шанобливо тряс руку високому літньому чоловікові, що стояв біля нього у військовій формі без знаків розрізнення. Худорляве мужнє обличчя цього чоловіка, покарбоване дрібними зморшками — слідами застарілої перевтоми, визначалося тим виразом спокою, простоти і заразом значливості, який властивий буває справжнім видатним керівникам і виникає внаслідок великого знання та розуміння того, що діється в світі.
Чоловік цей, один з керівників недавно створеного Українського партизанського штабу, прибув до Краснодона ще вчора, щоб установити взаємодію поміж партизанськими загонами області й частинами діючої армії.
Тоді ще не думали, що відступ зайде так далеко, сподівалися затримати противника бодай на рубежі Нижнього Дінця та Нижнього Дону. За вказівкою штабу Іван Федорович повинен був установити зв'язок між партизанським загоном, що в ньому він мав базуватись, та дивізією, яку перекидали в район Каменська на підтримку нашого заслону на Сіверському Дінці. Дивізія ця, дуже пошарпана в боях у районі Ворошиловграда, тільки-тільки підходила до Краснодона, а її командир прибув учора разом з представниками партизанського штабу та політичного управління Південного фронту. Командир дивізії, генерал років сорока, стояв тут же, дожидаючи своєї черги попрощатися з Іваном Федоровичем.
Іван Федорович тряс руку партизанському керівникові, який і за мирного часу був його керівником, частенько бував дома в Івана Федоровича й добре знав його дружину,— Іван Федорович тряс йому руку й говорив:
— Спасибі й ще раз спасибі, Андрію Юхимовичу, за допомогу, за науку. Коли при нагоді доведеться побувати в центральному штабі, розкажіть, що завелись, мовляв, тепер і в нашій Ворошиловградській такі-сякі партизани. А коли випаде вам, Андрію Юхимовичу, щастя побачити самого товариша головкома, то скажіть йому, що обов'язок свій виконаємо з честю...
Іван Федорович говорив по-російському, часом мимоволі переходячи на рідну українську.
— Виконаєте — вас і так почують. А що виконаєте, не маю сумніву,— з мужньою усмішкою, що осяяла всі зморшки його обличчя, сказав Андрій Юхимович. Раптом він обернувся до людей, що обступили Івана Федоровича, і додав: — Хитрий же оцей Проценко, ще й воювати не почав, а вже намацує, чи не можна постачання діставати з самого центрального штабу!
Всі засміялись, крім генерала, який протягом усієї розмови стояв з виразом суворої печалі, що застиг на його повному, сильному обличчі.
В ясних синіх очах Івана Федоровича промайнула хитринка, і вони заіскрились, та не обидва разом, а то одне, то друге, немовби яка жвава іскорка стрибнула з ока в око на одній ніжці.
— Припаси в мене свої приховано,— сказав він.— А скінчаться, будемо жити, як той старий Ковпак, без інтендантства: що у ворога візьмемо, те й наше... Ну, а коли чого-небудь підкинете...— Іван Федорович розвів руками, і знов усі засміялись.
— Передайте наше велике спасибі працівникам політ-управління фронту, вони нам велику допомогу подали,— говорив Іван Федорович, трясучи руку пристаркуватому військовому в званні полкового комісара.— А вам, хлоп'ята... вам уже не знаю, що й казати, тільки розцілувати можу...— І розчулений Іван Федорович по черзі обняв і розцілував молодих хлопців із НКВС.