Трохи згодом Бараков уже сидів у вчительській школи імені Горького, тепер кабінеті начальника дирекціону № 10 пана Швейде. Фельднер і невідома перекладачка були при тій розмові, але перекладачці так і не довелося виявити свое знання німецької мови.
Як ми вже казали, на відміну од балакучого та експансивного Фельднера, лейтенант Швейде не був говіркий. Не маючи змоги висловитись, він видавався навіть понурим, хоч на ділі понурим не був, а любив усі радості й насолоди життя. Напрочуд худий, він страшенно багато їв. Важко було навіть зрозуміти, куди вміщується вся та сила їжі, яку він жер, і як усе це проходить через його організм. Він до самозабуття любив і Mädchen, Frauen, а в нинішньому своєму стані особливо russischen Mädchen und russischen Frauen. І для того, щоб заманювати в дім найпоступливіших поміж ними, він щовечора влаштовував у своєму чотириквар-тирному особняку бучні вечірки, де на стіл подавали всяку всячину — і смаженину, і солодке,— не кажучи вже про різні сорти вин. Він так і говорив кухарям:
— Готуйте більше! — Kocht reichlich Essen! Щоб russischen Frauen наїлись та напились!..
І справді, при надзвичайно нерозбірливій його мові це було єдине, чим він змогу мав причарувати russischen Frauen того сорту, який тільки й міг потрапити в цей дім.
Невміння зв'язувати слова у фрази породило в пана Швейде недовірливе ставлення до всіх людей, які робили це легко. Не довіряв він навіть своєму заступникові Фельднеру. Можна уявити, як недовірливо ставився Швейде до людей інших націй!
В цьому розумінні Бараков потрапив у найневигідніше становище. Але, по-перше, Бараков уразив пана Швейде тим, що легко зв'язував слова у фрази не в російській, а в німецькій мові. А по-друге, Бараков купив Швейде лестощами. Панові лейтенанту нічого вже не лишалось, як прийняти їх.
— Я один з небагатьох представників привілейованого класу старої Росії, які лишилися в живих,— казав Бараков, не зводячи з пана Швейде неблимних очей,— я з самого дитинства закоханий у германський геній, особливо в галузі господарства, власне, в галузі виробництва... Мій батько був директором одного з найбільших підприємств відомого в старій Росії товариства "Сіменс — Шуккерт". Німецька мова була другою рідною мовою в нашій родині. Мене виховано на німецькій технічній літературі. І ось тепер я матиму щастя працювати під керівництвом такого видатного спеціаліста, як ви, пане Швейде. Я зроблю все, що ви накажете...
Бараков раптом побачив, що перекладачка на нього поглядає з подивом, якого навіть неспроможна приховати. Чорт його знає, звідки німці викопали це кудлате стерво! Коли вона місцева, вона не може не знати, що Бараков — не один з представників привілейованого класу старої Росії, які лишилися в живих, а потомственний і почесний представник цілої династії донецьких шахтарів Баракових. На чисто виголеній голові Баракова заблищав піт.
Поки він говорив, пан Швейде мовчки проробив певну розумову роботу, яка не відбилась, проте, па його обличчі, потім сказав, чи то стверджуючи, чи то заперечуючи:
— Ви комуніст...
Бараков змахнув рукою. Цей рук його руки і водночас вираз обличчя можна було тлумачити так: "Який я комуніст!", або так: "Самі знаєте, що ми всі мусили тут бути комуністами". Або навіть так: "Еге, комуніст, але тим ліпше для вас, коли я йду до вас служити".
Цей жест на певний час задовольнив пана Швейде. Треба було пояснити цьому російському інженерові, як це важливо пустити Центральні майстерні, щоб з їх поміччю відбудувати устаткування шахт. Цю складну думку пан Швейде побудував на запереченні.
— Нітшево нєт. Es ist nichts da,— сказав він і страдницьки блимнув на Фельднера.
Фельгтнер, неймовірно потерпаючи від того, що довелось аж так довго мовчати в присутності начальника, автоматично викрикнув усі "нема", стверджуючи начальникову думку.
— Механізмів нема! Транспорту нема! Інструментів нема! Лісу для кріплення нема! Робітників нема! — горлав він.
Він шкодував навіть, що не може назвати ще що-небудь, чого "нема".
Швейде вдоволено кивнув головою, подумав і на превелику силу повторив по-російському:
— Нітшево нєт,— also, уголь нет!
Він одкинувся на спинку стільця й поглянув спершу на Баранова, потім на Фельднера. Зрозумівши цей погляд, як сигнал до дії, Фельднер закричав про те, чого ж чекає, нарешті, від Баракова "Східне товариство".
Бараков насилу вибрав у цьому суцільному верещанні паузу-щілинку, в яку йому пощастило увіткнути фразу об тім, як він робитиме все, що тільки здатен зробити.
Тут пана Швейде знов опанувало недовір'я.
— Ви комуніст,— повторив він.
Бараков криво всміхнувся й повторив свій жест.
Повернувшись до майстерень, Бараков вивісив на воротях велике оголошення про те, що він, директор Центральних майстерень дирекціону № 10, пропонує всім робітникам, службовцям та інженерам повернутись на свої місця й приймає на роботу всіх охочих з такими й такими спеціальностями.
Навіть найвідсталіші з-поміж людей, котрі здались на поступки перед сумлінням, коли вирішили вийти на роботу, були душевно приголомшені тим, що інженер Бараков, учасник фінської та Вітчизняної воєн, добровільно згодився стати директором дуже важливого для німців підприємства. Але ще не встигла протряхнути фарба на оголошенні, як до майстерень з'явився не хто інший, як Пилип Петрович Лютиков,— той Лютиков, якого не тільки в майстернях, а і в цілій партійній організації Краснодона називали комуністичною совістю.
Він з'явився вранці, ні перед ким не криючись, чисто вдягнений і гладенько виголений, у білій сорочці під чорним піджаком і з святковим галстуком. І зразу його зачислили в майстерні на стару посаду — начальника механічного цеху.
З початком роботи в майстернях збіглась поява перших листівок підпільного районного комітету партії. Листівки хтось порозклеював на видних місцях разом із старими номерами газети "Правда". Більшовики не покинули маленький Краснодон напризволяще, вони продовжують боротись і закликають до боротьби все населення,— от що говорили ці листівки! І багатьом людям, які знали Баракова і Лютикова в кращу пору, не раз спадало на думку: як же посміють вони потім, коли прийдуть наші, поглянути в чисті очі своїм товаришам?