— От що я хочу спитати вас, Пелагіє Іллівно,— сказав він, хутко розділивши гребінцем короткі колючі вуса па два боки.— 3 того самого дня, як прийняли мене в партію,— в двадцять четвертому році, за ленінським призовом,— виписую я пашу газету "Правда". І всі номери зберіг. У роботі вона мені бувала дуже потрібна: доповіді робив, гуртки вів політичні... Скриня, ота, що в мене в світлиці, ви, може, думали, вона в мене з яким барахлом? А це в мене газети,— пояснив Пилип Петрович і всміхнувся. Він усміхався нечасто, і, може, саме тому усмішка зразу змінювала обличчя, надаючи йому невластивого виразу лагідності.— Що ж тепер з ними робити? Сімнадцять років збирав. Палити жалко...— І він, питаючи, поглянув на Пелагію Іллівну.
Обоє вони трохи помовчали.
— Куди ж їх приховати? — спитала Пелагія Іллівна мовби сама до себе.— їх можна закопати. Вночі можна вирити яму на вгороді й просто так, у скрині, й закопати,— міркувала жінка, не дивлячись на Лютикова.
— А коли будуть потрібні? Можуть бути потрібні,— сказав Пилип Петрович.
Як він і сподівався, Пелагія Іллівна не спитала, навіщо йому знадобитись можуть радянські газети при німцях, навіть обличчя її не змінило незворушного виразу. Вона знову помовчала, потім спитала:
— Ви, Пилипе Петровичу, так давно в нас живете, до всього придивились, а я у вас спитаю: коли б ви зайшли в нашу хату, зайшли з наміром що-небудь знайти, чи помітили б ви отут, на кухні, щось таке особливе?
Пилип Петрович серйозно й уважно оглянув кухню: маленька, охайна кухонька в маленькому провінціальному будиночку. Як старий майстер, Пилип Петрович зауважив тільки те, що дерев'яну фарбовану підлогу збито не з подовжніх мостин, а з широких, міцних коротких дощок, покладених у ряд від одного поперечного бруса до другого й припасованих в стик. Людина, що будувала хату, була хорошим хазяїном. Таку добру підлогу робили для тривкості, щоб не прогинались мостини під вагою варистої печі, щоб довше зберігались од гниття в такім приміщенні, де багато смітять, а тому частіше миють.
— Нічого такого не бачу, Пелагіб Іллівно,— відказав Лю-тиков.
— Тут старий льох під кухнею...— Пелагія Іллівна встала з табуретки, нагнулась і помацала ледве помітну темну пляму на одній з мостин.— Ось тут кільце було. Там і драбинка є...
— Можна подивитися? — спитав Пилип Петрович.
Пелагія Іллівна защепнула двері й витягла з-під припічка сокиру. Проте Пилип Петрович відмовився взяти її, щоб не лишити на підлозі якоїсь позначки. Вони озброїлись — Лютиков кухонним ножем, а вона звичайним столовим — і акуратно прочистили забиті злеглим сміттям щілини по прямокутнику ляди. Нарешті ледве підняли збиті разом три короткі важкі мостини.
До льоху вела драбинка з чотирма щаблями. Пилип Петрович спустився, засвітив сірник: було в погребі сухо. Зараз навіть важко було передбачити, як може йому стати в пригоді цей чудовий льох!
Пилип Петрович виліз по щаблях до кухні і обережно спустив ляду.
— Ви вже не гнівайтесь, до вас у мене ще запитання,— сказав він.— Я, звісно, потім улаштуюсь, німці не займуть мене. А в перші дні, як прийдуть, боюся, коли б не вбили під гарячу руку. То я, коли що — сюди,— і він тицьнув пальцем у підлогу.
— А якщо солдати на постій?
— До вас не поставлять: Чуриліне... А я чоловік не гордий, посиджу там... Та ви не турбуйтесь,— сказав Пилип Петрович, сам трохи стурбований байдужим виразом обличчя Пелагії Іллівни.
— Я не турбуюсь, моє діло маленьке...
— Коли спитають німці, де, мовляв, такий Лютиков, кажіть: тут живе, подався на село продукти купувати і неодмінно повернеться... А ховатись мені Ліза й Петько допоможуть. Я буду вдень їх ставити на варту,— сказав Пилип Петрович і всміхнувся.
Пелагія Іллівна скоса блимнула на нього і раптом по-молодому кивнула головою й засміялась. Такий суворий на вигляд, Пилип Петрович був природженим вихователем, знав і любив дітей і вмів їх причарувати. Діти горнулись до нього. Він тримався з ними, як з дорослими. Він був майстром на всі руки, вмів зробити при них майже все — від іграшки до речі, корисної в господарстві,— і зробити з нічого. В народі таких звуть умільцями.
Він ставився до хазяйчиних дітей, наче до власної дочки, і вся малеча в домі радо виконувала кожне його доручення, тільки пальцем ворухне.
— Ти їх краще собі візьми, дядю Пилипе, отак ти їх привчив,— тебе вони більше за рідного батька шанують! — казав часом чоловік Пелагії Іллівни.— Підете жити до дядька Пилипа назавжди? — питав він, сердито поглядаючи на дітей.
— Не підемо! — хором кричали вони, обліпивши, проте, дядю Пилипа з усіх боків і тулячись до нього.
В різних галузях діяльності можна зустріти багато най-розмаїтіших характерів партійного керівника з тою чи іншою особливо помітною рисою, що зразу впадає в око. Поміж ними чи не найзвичайнішим став тип партійного пра-цівника-вихователя. Тут мова йде не тільки і навіть не стільки про працівників, що їхньою основною діяльністю є партійне виховання, політична освіта, а саме про тип партійного працівника-вихователя, хоч би в якій галузі він працював,— у галузі господарчій, військовій, адміністративній чи культурній. Саме до такого типу працівника-вихователя належав Пилип Петрович Лютиков.
Він не тільки любив і вважав за потрібне виховувати людей, це було його природною потребою і необхідністю, це було його другою натурою — вчити й виховувати, передавати свої знання, свій досвід.
Правда, це надавало багатьом його висловлюванням характеру мовби повчання. Але повчання Лютикова не були настирливо-дидактичними, назолистими, вони були плодом його праці й роздумів, і саме так сприймали їх люди.
Особливістю Лютикова, як і взагалі цього типу керівників, було нерозривне поєднання слова та діла. Уміння перетворити кожне слово на діло, згуртувати зовсім різних людей саме довкола діла і запалити їх змістом цього діла і стало тою головною рисою, яка робила Пилипа Петровича Лютикова вихователем цілком нового типу. Він був хорошим вихователем саме тому, що був людиною-організатором, людиною — господарем життя.
Його повчання не лишали нікого байдужим, а тим паче не відштовхували, вони приваблювали серця, а особливо серця людей молодих, бо молодь тим дужче запалюється думкою, чим більше думку підкріплено взірцем.