— Ще й сміються,— презирливо сказала бабуся. Солдат випростався, витер рукавом піт з лоба і, з усмішкою поглянувши на бабусю, сказав по-німецькому:
— Це наказ зверху. Воєнна необхідність. Бачите, всюди рубають.— І він показав тесаком на сусідній палісадник.
Бабуся не зрозуміла того, що він сказав, але глянула, куди показував тесаком солдат, і побачила, що в сусідньому присадку, та далі за ним, і позаду, за її спиною,— всюди німецькі солдати рубали дерева й кущі.
— Партізанен — пу! пу! — намагався пояснити німецький солдат і, присівши за кущем, витягши брудний вказівний палець з товстим нігтем, показав, як партизани це роблять.
Бабуся, зразу вся ослабнувши й махнувши рукою, пішла від солдатів і сіла на ґанку.
На хвіртці з'явився солдат у білій кухарській шапочці, в білому халаті, з-під якого видніли холоші його сірих штанів та грубі, на дерев'яній підошві, черевики. Він тяг в одній руці великий, дрібного плетіння круглий кошик, у якому брязкотів посуд, а в другій — чималу алюмінієву каструлю. За ним ішов іще солдат у засмальцьованій сірій куртці і щось ніс поперед себе у великій мисці. Вони пройшли повз бабусю на кухню.
Зненацька, наче вихопившися з іншого світу, долинули з дому уривки музики, тріск, шипіння, уривки німецької мови, знову тріск та шипіння і знов уривки музики.
Вздовж усієї вулиці солдати вирубували палісадники, і незабаром і направо й наліво стало видно від другого переїзду до парку, відкрилась уся вулиця, по якій метушились німецькі солдати й шугали мотоциклетки.
Раптом із світлиці за спиною бабусі полинула далека, ніжпа музика. Десь дуже далеко від Краснодона йшло спокійне, розмірене життя, чуже всьому, що тут зараз відбувалось. Люди, для яких призначалось цю музику, жили далеко від війни, від цих солдатів, що сновигали по вулицях і рубали палісадники, й від бабусі Віри. І, мабуть, це життя було далеке й чуже солдатам, які рубали кущі в палісаднику, бо солдати не підвели голів, не спинились, не прислухались, не обмінялись і словом з приводу цієї музики.
Вони вирубали всі дерева й кущі в присадку аж по самісіньке віконечко в кімнаті бабусі Віри, де, самотня, мовчки сиділа Олена Миколаївна, і заходилися тими ж тесаками рубати попід корінь соняшники, що посхиляли на захід сонця свої золоті голови. Вони вирубали й ці соняшники, і тоді навколо стало вже зовсім чисто, і партизанам нізвідки було робити своє "пу-пу".
Розділ вісімнадцятий
Німецькі солдати й офіцери різних родів зброї протягом цілого вечора розповзались по всіх районах міста, тільки великий "Шанхай", і малі "шанхайчики", та віддалений район Голуб'ятники й Дерев'яна вулиця, де жила Валя Борц, залишились іще не зайняті.
Здавалося, все місто, на вулицях якого не було місцевих жителів, заповнилось мундирами брудно-сірого кольору, такими ж пілотками й кашкетами із срібним германським орлом. Сірі мундири снували по дворах та городах; їх можна було бачити в дверях будинків, сараїв, комор, кладових.
Вулицю, де жили Осьмухіни та Земнухови, одну з перших зайняла піхота, що в'їхала на вантажних машинах. Вулиця та була досить широка для того, щоб на ній розташувати вантажні машини, але, побоюючись привернути увагу радянської авіації, солдати, за наказом начальників, усюди ламали низенькі штахети палісадників, щоб машини вільно могли пройти в двори, під прикриття будинків та домашніх прибудов.
Висока довга вантажна машина, з якої вже повистрибували солдати, задкуючи та ревучи мотором, наїхала на палісадник дому Осьмухіних величезними подвійними колесами на литих шинах. Огорожа затріщала. Зминаючи квіти й клумби перед будинком, сповнюючи повітря бензиновим чадом і рикаючи, машина задки в'їхала в двір Осьмухіних і зупинилась біля стіни.
Хвертикуватий єфрейтор, увесь чорний, з чорними жорсткими вусиками, які стирчали вперед, з чорним цупким волоссям, що обкладало, наче повстю, його скроні й потилицю під збитою на лоб пілоткою, ногою відчинивши двері в сіни, а з сіней до передпокою, вдерся в квартиру Осьмухіних у супроводі групи солдатів.
Лизавета Олексіївна та Люся, неприродно випроставшись, схожі одна на одну, сиділи біля Володиного ліжка. Хвилюючись і намагаючись не виявити свого хвилювання перед рідними, Володя лежав укритий до підборіддя простиралом і похмуро дивився поперед себе вузькими коричневими очима. Та коли пролунав цей грюкіт у сінях і спітнілі, брудні обличчя єфрейтора й солдатів показалися в передпокої, двері до якого були відчинені, Лизавета Олексіївна рвучко підвелась і, швидка, пряма, з обличчям, яке набрало властивого їй рішучого виразу, вийшла до німців.
— Ошень карашо,— сказав єфрейтор і весело засміявся, з нахабною одвертістю, але приязно дивлячись в обличчя Лизавети Олексіївни.— Тут оселяться наші солдати... Тільки на дві-три нічки. Nur zwei oder drei Nächte. Ошень ка-рашо.
Солдати стояли за його спиною й мовчки, без усмішки, дивились на Лизавету Олексіївну. Вона відчинила двері в кімнату, де звичайно вона жила з Люсею. Вона ще до приходу німців вирішила, якщо німці стануть на постій, перебратись у кімнату до Володі, щоб усім бути разом. Але єфрейтор не пройшов до цієї кімнати, навіть не зазирнув у неї,— він у відчинені двері дивився на Люсю, що прямо й нерухомо сиділа біля Володиної постелі.
— О! — вигукнув єфрейтор, весело всміхнувшись до Люсі й козирнувши.— Ваш брат? — Він безцеремонно тицьнув чорним пальцем на Володю.— Він поранений?
— Ні,— спалахнувши, сказала Люся,— він хворий.
— Вона розмовляє по-німецькому! — Єфрейтор, сміючись, обернувся до солдатів, що, як і раніше, без усмішки стояли в передпокої.— Ви хочете приховати, що ваш брат червоний солдат або партизан і що його поранено, але ми це можемо перевірити,— усміхаючись, казав єфрейтор, заграючи з Люсею чорними блискучими очима.
— Ні, ні,— це школяр, йому тільки сімнадцять років, він лежить після операції,— з хвилюванням відповіла Люся.
— Не бійтесь, ми не зачепимо вашого брата,— сказав єфрейтор, усміхнувшись до Люсі, і, знову козирнувши їй, заглянув до кімнати, яку показала йому Лизавета Олексіївна.— Ошень карашо! А ці двері куди? — спитав він і, не чекаючи відповіді, одчинив двері до кухні.— Чудово! Зараз же розтопити. У вас є кури?.. Яйки, яйки! — І він приязно, з дурною одвертістю засміявся.