На жаль, такий спосіб життя був недоступний її батькам. І Марія Андріївна не витримала. Вона була жінка галаслива, здорова, моторна, з повними губами, великими зубами, гучним голосом. Ні, так жити не можна. Вона причепурилась перед дзеркалом і пішла до Кошових — дізнатись: у місті вони чи виїхали.
Кошові жили на Садовій вулиці, що впиралась у головні ворота парку, і займали половину стандартного мурованого будиночка, дану трестом "Краснодонвугілля" Олеговому дядькові, Миколі Миколайовичу Коростильову, або дяді Колі.
В другій половині будиночка жив з родиною вчитель, що працював з Марівю Андріївною.
Самотнє цюкання сокири лунало по Садовій вулиці, і Марії Андріївні здалося, що цюкання те лине з двору Кошових. У неї закалатало серце, і, перед тим як увійти на подвір'я, вона озирнулась навкруги, чи 1га бачить хто, нача робила вчинок небезпечний і беззаконний.
Чорний кудлатий пес, що лежав біля ґанку 8 висолопленим од спеки червоним язиком, підвівся був на стукіт каблуків Марії Андріївни, але, впізнавши її, винувато поглянув на неї: пробач, мовляв, спека, нема навіть сил, щоб махнути тобі хвостом,— і внову ліг на землю.
Бабуся Віра Василівна, худа, висока, жилава, колола дрова, високо підносячи колун кістлявими довгими руками й опускаючи його з такою силою, що повітря з хеканням та свистінням вилітало з бабусиних грудей. Як видно, вона ще не жалілась на поперек, а може, вважала, що клин клином виганяють. Обличчя в бабусі було дуже засмагле, темне, худе, ніс тонкий, з тріпотливими ніздрями,— в профіль вона завжди нагадувала Марії Андріївні Данте Аліг'врі, зображення якого Марія Андріївна бачила в дореволюційнім багатотомнім виданні "Божественної комедії". Закучерявлене сивувате темно-каштанове волосся облямовувало смагляве бабусине обличчя й спадало їй на плечі. Звичайно бабуся носила окуляри в чорній тонкій роговій оправі, придбані так давно, що одна з дужок, які заправляють за вуха, одлама-лась просто від часу й до оправи була прив'язана чорною ниткою. Але в цю хвилину бабуся була без окулярів.
Вона працювала з особливою — подвоєною, потроєною — енергією, поліна з грюкотом летіли на всі боки. Вираз обличчя й усієї бабусиної постаті був приблизно такий: "Чорт би забрав отих німців, і чорт би забрав вас усіх, коли боїтесь ви німців! Я краще колотиму ці дрова... крах... крах... І нехай ці поліна, чорт би їх забрав, летять на всі боки! Так, я краще грюкатиму цим поліняччям, ніж дійду до вашого принизливого стану. А якщо мені за це судилося загинути, то хай мене чорт забере, я вже стара й смерті не боюсь... крах... крах..."
І бабуся Віра, загнавши колун в сучкувату поліняку, раптом розмахнулась усією полінякою через плече та як гахнула обухом,— поліно так і брязнуло на дві половини, одна з яких мало не збила Марію Андріївну з ніг.
Саме тому бабуся Віра й побачила Марію Андріївну, примружилась, упізнала її і, відкинувши колун, сказала своїм гучним голосом, який пролунав, здавалось, на всю вулицю:
—— А, Маріє, чи пак — Маріє Андріївно! Ото діло, ото добре, що зайшла, не погребувала! А то вже дочка моя, Лепа, третю добу в подушку вткнулася й реве, як та білуга. Я їй кажу: "Та скільки ж у тобі сліз?" Заходьте, будьте ласкаві...
Марія Андріївна і злякалась її гучного голосу, і водночас він якось підбадьорив її,— адже вона сама любила говорити голосно... Але все-таки вона спитала тихо і з побоюванням:
— А наші виїхали? — і вказала на квартиру вчителя.
— Сам десь виїхав, а сім'я тутечки, і теж ревуть. Може, поснідаєте аі мною? Я такого борщу наварила з бурячками, та ніхто не хоче їсти.
Ні, вона, як завжди, лишалася на висоті, бабуся Віра, бурлачка. Вона була дочкою сільського столяра, родом з Полтавщини. Чоловік її, сам з Києва, робітник-путіловець, після першої світової війни, з якої він прийшов дуже поранений, осів у їхнім селі. Бувши замужем, бабуся Віра вийшла на самостійну дорогу, стала делегаткою на селі, працювала в комнезамі, потім пішла на службу до лікарні. І смерть чоловіка не зломила її, а ще більше розвинула в ній цю рису самостійності. Тепер вона вже, правда, не служила, а жила на пенсії, але ще й нині могла, коли треба, подати свій владний голос. Бабуся Віра вже років дванадцять була партійна.
Олена Миколаївна, Олегова мати, лежала на ліжку вниз обличчям, у пожмаканім квітчастім платті, з голими ногами, і її світло-русяві пишні коси, які в звичайний час увінчували її голову великою химерною зачіскою, тепер не вкладені, прикривали мало не до п'ят усе її маленьке, з розвиненими формами молодої, гарної та сильної жінки тіло.
Коли бабуся Віра й Марія Андріївна ввійшли до світлиці, Олена Миколаївна одірвала від подушки заплакане вилицювате обличчя з добрими, розумними, лагідними, підпухлими очима і, скрикнувши, кинулась до Марії Андріївни в обійми. Вони обнялись, припали одна до одної, поцілувалися, заплакали, потім засміялись. Вони раді були, що в ці страшні дні могли так ставитись одна до одної, так розуміти й поділяти спільне горе. Вони плакали й сміялись, а бабуся Віра, впершись жилавими руками в боки, хитала своєю кучерявою головою Данте Аліг'єрі та все повторювала:
— От дурні так дурні: то плачуть, то сміються! Сміятись ніби й нема чого, а наплакатись ми ще встигнемо всі...
І в цей час до слуху жінок долинув з вулиці чудний наростаючий шум, ніби гуркіт безлічі моторів, супроводжуваний злісним і теж наростаючим надривним гавкотом собак,— схоже було, що по всьому місту показилися собаки.
5*
131
Олена Миколаївна та Марія Андріївна відхилились одна від одної. І бабуся опустила руки, і її смагляве худе обличчя зблідло. Якусь мить вони постояли, усвідомити не сміючи, що це за звуки, але вони вже знали, що це за звуки. І раптом усі троє — перша бабуся, за нею Марія Андріївна, за нею Олена Миколаївна — вибігли в палісадник і, не змовляючись, чуттям розуміючи, як це треба зробити, побігли не до хвіртки, а між грядками, крізь соняшники, до кущів жасмину, посадженого вздовж паркана.
Шум безлічі машин, розростаючись, долинав з нижньої частини міста. Колеса машин уже гуркотіли по дошках, десь на другім переїзді, що його не видно було звідсіля. І раптом у кінці вулиці, на в'їзді, виникла сіра легкова машина без верху і, відбивши склом на повороті сліпуче сонце, поволі покотила вулицею до жінок, що стояли біля кущів жасмину. В машині прямо, суворо, нерухомо сиділи військові в сірому, в сірих кашкетах з високо піднятою передньою частиною наголовка.