Серьожка позіхнув. Тепер, уже все розповівши і доївши хліб, він відчув себе остаточно вдома, і йому захотілося спати.
— Лягай, Надю...
— А я й не засну тепер.
— А я засну,— сказав Серьожка й перебрався на свое ліжко.
І тільки він торкнувся подушки, перед ним постали очі цієї дівчини на вантажній машині. "Все одно я тебе знайду",— сказав їй Серьожка, всміхнувся, і все перед ним і в ньому самому поринуло в пітьму.
Розділ тринадцятий
Як би ти повівся в житті, читачу, коли в тебе орлине серце, повне відваги, сміливості, жадоби подвигу, але сам ти ще малий, бігаєш босоніж, ноги в тебе порепались, і в усьому, геть у всьому, до чого поривається твоя душа, людство ще не зрозуміло тебе?
Серьожка Тюленін був наймолодший у сім'ї і ріс, як трава на степу. Батько його, родом з Тули, вийшов на заробітки в Донбас іще хлопчиком і за сорок літ шахтарської праці набув тих рис наївної, самолюбної, деспотичної гордості своєю професією, які жодній з професій не властиві в такій мірі, як морякам та шахтарям. Навіть після того, як зовсім підтоптався, він усе ще думав, Гаврило Петрович, що він у домі головний. Ранками він будив усіх, бо за старою шахтарською звичкою прокидався ще вдосвіта і йому було нудно самому. А коли б йому й не було нудно, однаково будив би всіх, бо починав його душити кашель. Кашляв він з моменту пробудження не менше години, задихався од кашлю, харкав, відпльовувався, і щось страшно хрипіло, свистіло н дудніло йому в грудях, як у зіпсованій фісгармонії.
А після того він цілий день сидів, зіпершись плечем на свою оббиту шкірою рогату ковіньку, кістлявий і худий, з довгим носом горбинкою, що був колись великим, м'ясови-тим, а тепер став таким гострим, що ним можна було б розрізувати книги, з запалими щоками, порослими цупкою сивуватою щетиною, з величезними, прямими, войовничими вусами, які, зберігаючи первісну пишність під ніздрями,
поступово сходили до крайньої пружної тонкості одного волоса й стирчали в різні боки, як списи.— з очима вицвілими й пронизливими під дуже кущуватими бровами. Так він сидів то в себе на ліжку, то на порозі мазанки, то на колоді біля сарайчика, зіпершись на свою ковіньку, і всіма командував, усіх повчав, різко, уривчасто, грізно, заходячись кашлем так, що хрипіння, свистіння й дудніння чути було по всьому "Шанхаю".
Коли людина ще в нестарому віці втрачає працездатність більш як наполовину, а потім і зовсім впадає в такий-от стан, спробуйте лишень виростити, навчити професії і пустити в діло трьох парубків та вісім дівок, а всього одинадцять Душ!
І навряд чи здужав би те Гаврило Петрович, якби не Олександра Василівна, дружина його, могутня жінка з орловських селянок, із тих, кого називають на Русі "бой-ба-ба",— справжня Марфа Посадниця. Була вона ще й зараз нерушимо дужа й не знала хвороб. Не знала вона, правда, й грамоти, але, якщо треба було, могла бути й грізна, і хитра, і мовчазна, і промовиста, і лиха, і добра, і лестива, і спритна, і в'їдлива, і якщо хто-небудь через недосвідченість заводив з нею сварку, дуже швидко дізнавався, почім ківш лиха.
І от усі десятеро старших уже були при ділі, а Серьожка, наймолодший, хоч і вчився, а ріс, як трава на степу: не знав свого одягу та взуття,— все це перероблялося, перешивалося в десятий раз після старших, і був він загартований на всіх сонцях, і вітрах, і дощах, і морозах, і шкіра в нього на ступнях зашкарубла, як у верблюда, і хоч би які каліцтва та поранення завдавало йому життя, все на ньому заростало миттю, наче в казкового богатиря.
Та й батько, що хрипів, свистів, дуднів на нього більше, ніж на будь-кого з дітей своїх, любив його більше, ніж кого іншого.
— Відчайдушний який, га? — втішливо казав він, погладжуючи свій страшний вус— Правда, Шурко? — Шурка — це була шістдесятилітня подруга його життя, Олександра Василівна.— Ти бачиш, га? Ніякого бою не боїться! Зовсім, як я малюком, га? Кха-кха-кхара-кха...— І він знову кашляв і дуднів до запаморочення.
У тебе орлине серце, але ти малий, погано вдягнений, ноги в тебе порепались. Як би ти повівся в житті, читачу? Звичайно, ти насамперед вчинив би подвиг? Але хто ж у дитинстві не мріє про подвиг,— не завжди щастить його здійснити.
Якщо ти учень четвертого класу й випускаєш на уроці арифметики з-під парти горобців, це не здобуде тобі слави.
Директор — уже котрий раз! — викликає батьків, тобто маму Шурку, шістдесяти років... "Дід" Гаврило Петрович,— з легкої руки Олександри Василівни всі діти звуть його дідом,— хрипить і дуднить і радий би дати тобі потиличника, та не може дотягтися і тільки люто стукає ковінькою, якою навіть не може пожбурити в тебе, бо вона підтримує його висхле тіло. Але мама Шурка, повернувшись зі школи, дає тобі замашного ляпаса, який палає на щоці й на вусі кілька діб,— з роками сила мами Шурки тільки дужчає.
А товариші? Що товариші! Слава, недарма кажуть,— дим. Назавтра твій подвиг з горобцями вже забуто.
У вільну пору літа можна дійти, щоб став ти чорніший за всіх, краще за всіх пірнав та плавав і спритніше за всіх ловив руками линків під корчами. Можна, побачивши зграйку дівчат, що йдуть понад річкою, розігнатися з берега, пружно відштовхнутись від урвистого краю, смаглявою ластівкою пролетіти над водою, пірнути і в той момент, коли дівчата, вдаючи, що їм байдуже, цікавенько чекають, коли ж ти виринеш, спустити під водою труси й несподівано випливти нагору попкою, білою рум'яною попкою, єдиним незасмаглим місцем на всьому тілі.
Ти на мить відчуваєш задоволення, побачивши, як мигтять рожеві п'яти й розмаяні платтячка мовби вітром зметених дівчаток, що пирхають на бігу в долоньки. Ти дістанеш змогу недбало сприйняти захоплення хлопців-одноліт-ків, що загоряють разом з тобою на піску. Ти на всі часи завоюєш поклоніння зовсім маленьких хлоп'ят, які будуть ходити за тобою зграями, в усьому наслідувати тебе й скорятися кожному твоєму слову чи рухові пальця. Давно вже минули часи римських цезарів, але хлопчаки тебе обожнюють.
Та цього тобі, звісно, замало. І одного дня, що нічим немовби не відрізняється од інших днів твого життя, ти зненацька вистрибуєш з другого поверху школи на подвір'я, де всі учні школи захоплені звичайними в час перерви невинними розвагами. В польоті ти відчуваєш коротку, як мить, пронизливу втіху — і від самого польоту, і від дикого, повного жаху і заразом бажання заявити про себе в свігі, вищання дівчаток віком від першого класу до десятого. Але все інше несе тобі тільки розчарування й злигодні.