Вона не тямила, коли встала і що підказало їй, що треба й можна встати. Але вона раптом побачила світ, який оточував її, і з самої глибини її душі вирвався жагучий звіриний зойк.
Не було перед нею ні машини шахти № 1-біс, ні Григорія Ілліча, ні тієї голубоокої дівчинки,— їх не було й ніде поблизу. На тому місці, де стояла машина, зяяла кругла воронка, розкидана, чорна, обпалена земля, а круг воронки в різних місцях валялись обвуглені уламки машини, понівечені трупи дітей, а за кілька кроків од Улі ворушився дивний, у червоній хустці, оцупок, виваляний у землі. В цьому оцупку вона впізнала верхню частину тулуба виховательки в дитячого будинку. А нижньої частини з тими гумовими ботами, надягненими просто на панчохи, не було ніде,— її взагалі вже не було.
Хлопчик років восьми, з натугою пригинаючи до землі голову, а ручки закинувши назад, немовби він збирався стрибнути, крутився на місці, притупуючи ніжкою, і верещав.
Не тямлячи себе, Уля кинулась до хлопчика, хотіла обійняти його, але хлопчик, не змовкаючи, затріпотів їй у руках. Вона підняла йому голову і побачила, що обличчя в хлопчика здулось пухирем-набряком і вичавлені білі очі вилізли
8 ОрбІТ.
Уля припала до землі й заридала.
Все тікало довкола, та Уля вже нічого не бачила й не чула. Вона отямилась тільки, коли Олег Кошовий опинився біля неї. Він щось казав, і великою рукою гладив її по волоссю, і, здається, намагався підвести її, а вона все ридала, затуливши обличчя руками. Звуки гарматної стрілянини й розриви снарядів, далеке стукотіння кулемета сягали її слуху, але все це вже було байдуже.
І раптом вона почула, як Олег дуже юним, гучним голосом з дрожем промовив:
— Німці...
І це дійшло до її свідомості. Вона перестала плакати й випросталася. В одну мить вона впізнала Олега й усіх товаришів, що стояли біля неї, Вікторового батька, дядю Колю, Марину з дитиною на руках, навіть діда, що віз Олега та його рідних,— не було тільки Вані Земнухова та Валька.
Всі ці люди з чудним виразом напружено дивилися в один бік, і Уля теж подивилась туди. Там уже не лишилося нічого від табору, що тільки-но оточував їх. Перед ними лежав одкритий, залитий сонцем яскравий степ під розпеченим небом, у тьмяному білому блиску. І в цьому білому тьмяному блиску повітря по яскравому степу сунули просто на них розмальовані під колір деревної жаби німецькі зелепі танки.
Розділ дванадцятий
Німці взяли Ворошиловград 17 липня, о 2-й годині дня, після запеклого бою на дослідному сільськогосподарському полі, де одна з армій Південного фронту виставила бупа заслін, який поліг у цьому бою з дужчими силами противника. Ті, хто лишився в живих, відступали з боями по колії залізниці майже до станції Верхньодуванна, поки останній солдат не ліг у донецьку землю.
На той час усі, хто міг і хотів вийти з Краснодона й ближніх районів, пішли чи виїхали на схід. Але в далекому Біловодському районі, не знаючи обставин справи й не маючи транспорту, затрималась велика група учнів восьмого й дев'ятого класів Краснодонської школи імені Горького, що перебувала в районі на польових роботах.
Вивезти цю групу учнів відділ народної освіти доручив учительці цієї ж таки школи, викладачці російської літератури, Марії Андріївні Борц, яка народилась на Донбасі й добре знала місцеві умови, жінці енергійній і особисто зацікавленій в успіху справи: між учнями була її дочка Валя.
Щоб вивезти цю групу учнів, потрібна була тільки одна вантажна машина, але Марія Андріївна дістала доручення, коли вже ніякого транспорту не можна було роздобути. Вона добиралась до радгоспу з усякими оказіями і згаяла на це більше доби. Змучена тяжкою дорогою та душевним болем за долю дочки-комсомолки і всіх учнів, вона розридалась від хвилювання, що душило її, та від почуття подяки, коли директор радгоспу, який з неймовірним напруженням усього транспорту евакуював майно радгоспу, охрипнувши від лайки, не спавши і не голившись вже кілька діб, віддав, не сперечаючись, Марії Андріївні останню вантажну машину.
Хоч про тяжке становище на фронті добре знали в Біло-водському районі, аж до приїзду Марії Андріївни учні з властивою юності безтурботністю й вірою в те, що дорослі вчасно подбають про них, перебували в тому збуджено-веселому настрої, який завжди створюється, коли збирається багато молодих людей на лоні вільної, чудової природи, коли між ними невимушено виникають дружні, романтичні стосунки, що звичайно зав'язуються між молодими людьми.
Марія Андріївна не стала передчасно бентежити учнів і приховала від них справжнє становище. Але з нервової стурбованості та квапливості, з якою їх збирали, щоб рушати додому, учні зрозуміли, що сталося щось серйозне й погане. Настрій зразу впав, кожен подумав про домівку і про те, що з ними буде далі.
Валя Борц, дівчина рано розвинена, з порослими червіньковим пушком дуже засмаглими руками й ногами, в яких ще було щось дитяче, з очима темно-сірими, в темних віях, незалежними й холоднуватими своїм виразом, з ясно-русявими, золотавими косами та повними яскравими губами гордовитої складки, заприятелювала за час роботи в радгоспі з учнем їхньої школи Стьопою Сафоновим, невеличким, білоголовим, кирпатим, веснянкуватим хлопчиком з живими, як кажуть, кмітливими очима.
Валя була в дев'ятому класі, а Стьопа у восьмому, і це могло б стати завадою в їхній дружбі, якби Валя дружила з дівчатами,— а Валя не дружила з дівчатами,— і коли б серед хлопців був який-небудь, хто їй подобався, але ій ніхто не подобався. Вона багато читала, добре грала на піаніно, своїм розвитком вона вирізнялася серед подруг і сама знала про це і звикла до поклоніння однолітків-юна-ків. Стьопа Сафонов підійшов їй не тому, що вона йому подобалась, а тому, що він її забавляв; він був справді кмітливий і душевний хлопець, що ховалось в нього під дитячими пустощами, вірний товариш і страшенний базіка. І саме тому, що сама Валя була небалакуча, нікому, крім щодеп-ника, не звіряла таємниць, мріяла про подвиги,— вона, як і всі, хотіла стати льотчицею,— і в думках своїх уявляла свого героя теж як людину подвигу, Стьопа Сафонов забавляв її своїм базіканням та невичерпними вигадками.