— Уже и талант,— скоса ніяково глянувши на майора, сказав Ваня і кивком голови закинув своє розсипане довге волосся.— Поки що так, шкрябаємо віршики... Пушкін — оце поет, це мій бог!
— Ні, ти здорово, пам'ятаю, Ленку Позднишеву протяг, що вопа все біля дзеркала кривляється... Ха-ха!.. Дуже здорово, їй-богу! — з виразним спалахом вірменського акценту вигукнув Жора.— Як, як це? "Чудовий ротик розтуляла..." Ха-ха...
— Ну, дурниця яка,— ніяково й глухувато казав Ваня.
— Слухай, а в тебе любовних віршів нема, га? — таємниче спитав Жора.— Слухай, прочитай що-небудь любовне, еге? — І Жора підморгнув майорові.
— Які там любовні, що ти справді! — зовсім зніяковів Ваня.
У нього були любовні вірші, присвячені Клаві, і з заголовками зовсім як у Пушкіна: "К...". Саме так — велике "К" і три крапки. І він знову згадав усе, що сталось між ним і Клавою, і всі мрії. Він був щасливий. Так, він був щасливий серед загального нещастя. Але хіба він міг цим поділитися з Жорою?
— Ні, напевне, в тебе є. Слухай, прочитай, їй-богу,— блискаючи хлоп'ячими вірменськими очима, просив Жора.
— Годі вже дурниці говорити...
— Невже й справді не пишеш? — Жора раптом став серйозний, і в голосі його з'явилась та сама вчительська нотка.— Правильно, що не пишеш. Хіба тепер час писати любовні вірші, як цей Симонов, еге ж? Коли треба виховувати народ у дусі непримиренної ненависті до ворога? Треба писати політичні вірші! Маяковський, Сурков, еге ж? Здорово!
— Не в цім річ, писати можна про все,— роздумливо сказав Ваня.— Якщо ми народились на світ і живемо життям, про яке, може, мріяли цілі покоління кращих людей і боролися за нього, ми можемо, маємо право писати про все, чим ми живемо, все це важливе й неповторне.
— Ну, їй-богу, прочитай що-небудь! — благав Жора.
Нестерпна задуха стояла в повітрі; вони йшли, то сміючись і скрикуючи, то переходячи на тон інтимно-довірливий; ішли й вимахували руками, спини під речовими мішками були в них зовсім мокрі; порох осідав на обличчях, і, витираючи піт, вони його розмазували; і обидва — і смаглявий, як негр, Жора, і Ваня, з блідим загаром на довгастому обличчі,— і навіть вусатий майор скидались на сажотрусів. Але весь світ у цю хвилину був для них — і вони нітрохи не мали сумніву, що й для майора,— зосереджений на тому, про що вони говорили.
— Ну що ж, я прочитаю...
І Ваня, не хвилюючись, спокійним глухуватим голосом прочитав:
Ні, нам не скучно і не сумно, Нас не тривожить шлях життя, І зрад, і підступів незнаних Нас не хвилюють почуття.
Біжать бентежно чередою Юнацькі радісні літа, І мрії світлою юрбою Заполонили нам серця.
Огиди до життя не маєм, Чужі нам настрої сумні, Пустої юності розмаєм Ми не захоплюємось, ні!
Нас ваблять радощі суворі, І ми сміливо йдем туди, Де розцвітають на просторах Комуни сонячні сади! 1
— Ловко! В тебе ж, безперечно, є талант! — вигукнув Жора, в щирім захопленні дивлячись на старшого товариша.
Тут майор видав з горла якийсь дивний звук, і Ваня та Жора обернулись до нього.
— Ви, хлопці... ви навіть не знаєте, які ви, хлопці! — хрипко сказав майор, з хвилюванням дивлячись на них глибоко схованими під навислими бровами вологими очима.— Ні-і! Така держава стояла й буде стояти! — раптом сказав він і на когось люто насварився в простір коротким чорним пальцем.— Він думає, у нас життя припинив! — з кепкуванням у голосі провадив далі майор.— Ні, брат, дзуськи! Життя йде, і наші хлопці думають про тебе, як про чуму або холеру. Прийшов — і підеш, а життя своєю чергою — вчитись, працювати! А він ото думав! — глузував майор.— Наше-бо життя — навіки, а він хто? Прищ на гладенькому місці,— сколупнув, і нема його!.. Дарма! Я в цьому проклятому госпіталі сам був занепав духом,— невже ж, думаю, на нього й сили нема, а як я до вас пришвартувався й іду, в мене цілковите оновлення душі... Думаю, багато хто кляне зараз нас, армійців, а хіба можна? Відступаємо — це так. Таж він який кулак зібрав! Але подумайте, яка сила духу! Ах, боже мій! Та це щастя — стояти на місці, не відступати, життя віддати,— повірте совісті, я сам би вважав за щастя життя віддати, віддати життя за таких хлопців, як ви! — з хвилюванням, що струшувало його легке, сухе тіло, говорив майор.
Ваня й Жора, замовкнувши, розгублено і доброзичливо дивились на нього.
Майор сказав усе це, покліпав, витер вуса брудною носовою хустинкою і замовк, і так мовчав уже до самої ночі. А вночі майор з несподіваною енергією й люттю кинувся "розсмоктувати", як він висловився, велетенську пробку 8 машин, підвід та артилерійського обозу, і Ваня та Жора назавжди загубили його і в ту ж мить забули про нього.
До Лихої вони йшли дві доби. На той час уже стало відомо, що на півдні бої точаться коло Новочеркаська, а по той бік Дінця, в широкому степовому просторі між Дінцем і Доном, діють, прорвавшись, німецькі танки й моторизовані частини.
1 Переклад А. М'ястківського.
Але, за чутками, якась частина стійко билась під Камен-ськом, не пускаючи німців на Лиху. Народний поголос передавав із уст в уста прізвище генерала, командира частини. Саме йому та його частині люди завдячували тим, що переправи через Нижній Донець усі були в наших руках і ще можна було степовими дорогами вільно вийти на Дон і переправитись через нього.
В останню ніч, змучені кількома днями путі під сліпучим сонцем, Ваня й Жора, не чуючи ніг, завалилися спати на якомусь хуторі, в сіні. їх розбудили гучні бомбові удари, від яких двигтів сінник.
Сонце ще невисоко стояло над степом, але вже по всьому простору нив переливалось гаряче, голубувато-золотаве марево, коли Ваня й Жора підходили до велетенського табору машин, людей та підвід, що розкинувся по цей бік Дінця, трохи нижче від великої станиці-міста на тому боці ріки, з зеленими садами, кам'яними будинками урядових і торговельних установ і шкіл, багато з яких уже стали руїнами і ще курились.
Весь цей величезний табір, мінливий за своїм складом, що, проте, мав уже й своїх старожилів, увесь цей табір, поповнюючись новими людьми й транспортом, утворився тут уже тижнів зо два тому й жив своїм особливим, неповторним побутом.