Дядя Коля й Олег, не змовляючись, майнули від них по дорозі.
Олег почував, що в нього немає сил бігти, чув, що його паздоганяють. Він напружив останні сили, але послизнувся й упав. На нього навалилися й заломили назад руки. Двоє ще гналися за дядею Колею й кілька разів вистрілили вслід йому з револьвера. Трохи згодом вони повернулись, лаючись і посміюючись; що не пощастило спіймати.
Олега привели у великий будинок, де раніш була, мабуть, сільрада, а тепер канцелярія старости. В соломі на підлозі спало кілька солдатів жандармерії. Олег зрозумів, що вони наскочили на жандармський пост. На столі стояв польовий телефон у темній шкірі.
Єфрейтор викрутив ґнота в лампі і, сердячись та гримаючи на Олега, заходився його обшукувати. Не знайшовши нічого підозрілого, він зірвав з Олега тужурку й став промацувати її. Великі пальці його рук були плоскі й розширені біля нігтя, і він методично й спритно орудував ними.
Так пальці його добрались до картону комсомольського квитка, і Олег зрозумів, що всьому кінець.
Єфрейтор, прикриваючи рукою викладені на стіл комсомольський квиток і бланки тимчасових комсомольських квитків, надсаджуючись, хрипко говорив по телефону. Потім він поклав трубку й щось сказав солдатові, який привів Олега.
Аж проти ночі наступної доби Олег, супроводжуваний цим єфрейтором і солдатом замість кучера, на санях під'їхав до будинку жандармерії та поліції в місті Ровеньках, і його здали черговому жандармові.
Олег сидів сам у камері, в цілковитій темноті, обнявщи руками коліна. Коли б можна було бачити його обличчя,— вираз його був спокійний і суворий. Думки про Ніну, про матір, про те, як по-дурному він попався,— він мав на все це досить часу, поки сидів у канцелярії старости і поки його везли, і це вже одійшло від нього. І не об тім він думав, що чекає на нього: він це знав. Він був спокійний та суворий, бо він підбивав підсумок усьому своєму недовгому життю.
"Нехай мені шістнадцять років, не я винен у тім, що моя життєва путь була така недовга... Що може страшити мене? Смерть? Мордування? Я зможу знести це... Звичайно, я хотів би вмерти так, щоб пам'ять про мене лишилася в серцях людей. Але хай я помру невідомий... Що ж, так помирають тепер мільйони людей, так само, як і я, сповнені сил та любові до життя. В чім я можу попрікнути себе? Я не брехав, не шукав легкого в житті шляху. Інколи був легковажний,— може, й слабкий од надмірної доброти серця... Любий Олежко-дролежко! Це не така й велика провина в шістнадцять років... Я навіть не звідав усього щастя, яке відпущено людині. І однаково я щасливий! Щасливий, що не плазував, як черв'як,— я боровся... Мама завжди казала мені: "Орлику мій!" Я не обману її віри та довір'я товаришів. Нехай моя смерть буде така ж чиста, як моє життя,— я не соромлюся сказати собі це... Ти вмреш гідно, Олежко-дро-лежко..."
Риси обличчя його розгладились, він ліг на підмерзлій слизькій підлозі, підмостив під голову шапку й міцно заснув.
Він розплющив очі, відчувши, що хтось стоїть над ним. Був ранок.
Майже затуливши собою двері в камеру, перед Олегом стояв у козачій шинелі, в польській конфедератці, що ледве налізала на велику руду голову, кремезний дід з великим сизим носом, з буйним рудим ластовинням по всьому обличчі, з шаленими сльозавими очима.
Олег сів на підлозі і з подивом глянув на нього.
— А я думаю, який він такий, Кошовий?.. А він ось який... Гадюченя! Пройдисвіт такий!.. Шкода, що тебе гестапо вчитиме,— у мене тобі краще було б. Я б'ю в виняткових випадках... То ось ти який! Про тебе слава, як про Дубров-ського. Читав, мабуть, Пушкіна? У, гадюченя!.. Жаль, що ти не в мене,— старий нахилився до Олега, примружив одне сльозаве божевільне око і, дихаючи на Олега горілкою, таємниче зашепотів: — Ти думаєш, я чому так рано? — Він підморгнув уже зовсім інтимно й довірливо: — Сьогодні виряджаю партію туди...— Він покрутив набряклим пальцем кудись у небо.— Прийшов з перукарем усіх поголити, я завжди голю перед цим,— шепотів він. Він випростався, крякнув, підняв великий палець руки й сказав: — Культурнень-ко!.. А ти підеш по лінії гестапо, не заздрю тобі. Оревуар! — Він підніс набряклу старечу руку до козирка конфедератки й вийшов, і хтось грюкнув за ним дверима камери.
Коли Олега вже перевели до загальної камери, де сиділи зовсім невідомі йому люди з дальніх місць, він дізнався, що то був начальник ровеньківської поліції Орлов, з колишніх денікінських офіцерів, страшний кат і мучитель.
Через дві-три години Олега повели на допит. Взялись до нього самі тільки гестапівці, перекладач також був ні-мець-єфрейтор.
їх було багато, німецьких жандармських офіцерів, у кабінеті, куди його ввели. Всі вони з одвертою цікавістю та з подивом, а деякі навіть так, як дивляться на особу визначну, дивились на нього. За своїм багато в чому ще дитячим сприйняттям світу він не міг гадати, як широко розійшлася слава про "Молоду гвардію" і як він сам, після свідчень Стаховича та після того, що довго не могли його спіймати, перетворився на постать легендарну. Його допитував гнучкий, наче він був без кісток, як мінога, німець, з обличчям, якому страшні фіолетові попід очима півкола, що виходили з-під кутків темних, майже чорних повік, обгинали вилиці й розпускались на худих щоках у трупні плями, надавали вигляду надприродного,— така людина могла приснитися тільки в страшному сні.
На вимогу розкрити діяльність "Молодої гвардії" та виказати всіх членів і спільників, Олег сказав:
— Я керував "Молодою гвардією" сам і сам відповідаю за все, що робили її члени за моєю вказівкою... Я міг би розповісти про діяльність "Молодої гвардії", якби мене судили відкритим судом. Але річ марна для організації розповідати про її дільність людям, які вбивають і неповинних...— Він помовчав трохи, обвів спокійним поглядом офіцерів і сказав: — Та ви й самі вже мертвяки...
Цей німець, справді схожий на мерця, все-таки ще спитав у нього щось.
— Ці мої слова — останні,— сказав Олег і опустив вії. Після того Олега вкинули в катівню гестапо, і для нього
почалось те страшне життя, котре не те що витримати, про нього не можна писати людині, яка має душу.