Любка, сама лишившись посередині, вперла в боки свої маленькі руки і, прямо дивлячись перед собою жорстокими невидющими очима, пішла просто на Брюкнера, вибиваючи закаблуками чечітку.
— А! Дочка чуми! — гаркнув Брюкнер, задихаючись.
По місцях! Замовкніть! (Нім.)
Схопив своєю великою рукою Любку і, викручуючи їй руку, витяг із камери.
Любка, вишкірившись, хутко нахилила голову і щосили вчепилася зубами в цю його велику руку в цятах жовтої шкіри.
— Verdammt noch mal! 1 — заревів Брюкнер і другою рукою кулаком став бити Любку по голові. ІГа вона його руки не відпускала.
Солдати ледве її одірвали від нього і з поміччю самого майстера Брюкнера, що вимахував рукою, Любку потягли по коридору.
Солдати тримали її, а майстер Брюкнер і унтер Фенбонг били її електричним дротом по тільки-но присохлих струпах. Любка люто прикусила губу й мовчала. Раптом вона почула звук мотора, що виник десь дуже високо над тюрмою. І вона впізнала цей звук, і серце її сповнилось торжеством.
— Ага, сучі сини!.. Ага!.. Бийте, бийте! Наші он голосок подають! — закричала вона.
Літак ревів, знижуючись, і те ревіння ринуло в камеру. Брюкнер і Фенбонг припинили катування. Хтось хутко вимкнув світло. Солдати відпустили Любку.
— А! Боягузи! Падлюки! Настав ваш час, виродки з виродків! Ara-a!..— кричала Любка, не маючи сили повернутись на скривавленому тапчані і люто стукаючи ногами.
Грім вибухової хвилі струсонув дощану будівлю тюрми. Літак бомбив місто.
З цього дня в житті молодогвардійців у тюрмі зайшла переміна: вони перестали приховувати свою приналежність до організації і вступили у відкриту боротьбу з мучителями. Вони грубіянили їм, кепкували з них, співали в камерах революційних пісень, танцювали, бешкетували, коли з камери витягали кого-небудь на муки.
І мордування, якому піддавали їх тепер, було вже таким немислимим, що його не може уявити людська свідомість,— немислимим з погляду людського розуму й сумління.
Розділ шістдесят перший
Олег, найбільш поінформований про становище на фронті, повів групу сливе на північ, щоб десь у районі Гундоров-ської перейти замерзлий Сіверський Донець і вийти до станції Глибокої на залізниці Воронеж — Ростов.
Вони йшли цілу ніч. Думки про рідних і товаришів но покидали їх. Майже всю дорогу вони йшли мовчки.
На ранок, обминувши Гундоровоьку, вони без перешкоди перейшли Донець і добре второваною воєнною дорогою, прокладеною по старій ґрунтовій, пішли в напрямі на хутір Дубовий, шукаючи очима по степу якого-небудь житла, щоб зігрітись і попоїсти.
Погода була безвітряна, зійшло сонце, стало пригрівати. Степ із його балками та могилами сяяв чистою білиною. Вторована дорога почала вже відтавати, оголились по обочинах краї канав, пішла пара, й запахло землею.
І по дорозі, якою вони йшли, і по видних далеко, особливо з пагорбів, обічних і дальніх путівцях раз у раз назустріч їм сунули розпорошені залишки німецьких піхотних, артилерійських підрозділів, служб, інтендантських частин, що не потрапили в велике кільце сталінградського оточення й зазнали поразки в наступних боях. Це були німці, не схожі на тих, які сунули на тисячах вантажних машин п'ять з половиною місяців тому. Вони йшли в розхристаних шинелях, з обмотаними головами й ногами, щоб було тепліше, оброслі щетпиою, з такими брудними, чорними обличчями й руками, ніби ЕОНИ щойно вилізли з комина.
Одного разу путівцем зі сходу на захід перейшла дорогу молодим людям група італійських солдатів, здебільшого без рушниць, а деякі несли рушниці, поклавши їх на плечі, як палиці, вгору ложем. Офіцер у літній накидці, обмотавши поверх скособоченого напівкашкета-напівкепки голову дитячими рейтузами, їхав серед своїх солдатів верхи на віслюку без сідла, мало не копирсаючи дорогу величезними черевиками. Він був такий смішний і такий символічний з замерзлими під носом соплями, цей житель південної теплої країни в снігах Росії, що друзі, перезирнувшись, зареготали.
На шляхах сунуло немало мирних жителів, зірваних війною з рідних місць. І ніхто не звертав уваги на двох юнаків і трьох дівчат, що йшли зимовою дорогою з речовими мішками.
Все це піднесло їм настрій. З безтурботною відвагою юності, яка не має реального уявлення про небезпеку, вони бачили себе вже по той бік фронту.
Ніна в валянцях та в шапці-вушанці, з-під якої важкі кучері її спадали на комір теплого пальта, вся розрум'янилась від ходи. Олег, знай, поглядав на неї. І вони, стрівшись очима, всміхались одне до одного. А Серьожка та Валя в одному місці навіть заходилися грати в сніжки і, бігаючи наввипередки, далеко лишили позаду своїх товаришів. Оля, старша поміж ними, одягнена в усе темне, спокійна й мовчазна, трималась перед цими двома парами, як поблажлива матуся.
На хуторі Дубовім вони пробули майже добу, обережно розпитуючи про фронтові діла. Якийсь інвалід, без руки, мабуть, із осілих "оточенців", порадив їм іти далі на північ, до села Дячкіного.
В цьому селі та в найближчих до нього хуторах вони протинялись кілька діб серед змішаних тилів німецьких частин, що відступали, та жителів, які ховались по підвалах. Вони потрапили тепер чи не до самісінької лінії боїв, звідки долинало безугавне ревище гармат і ночами, як зірниці, спалахувало проміння з їхніх жерл. Авіація бомбила німецькі тили, і, видно, фронт подався під натиском радянських військ, бо довкола все німецьке зрушувало з місця й текло на захід.
На них косо поглядав кожен перехожий солдат, а жителі боялися впускати,, не відаючи, що за люди. Не тільки переходити фронт уп'ятьох, а просто блукати чи лишатись тут було небезпечно. В одному з хуторів хазяйка, що дун^е неприязно поглядала на них, уночі раптом тепло одяглася й вийшла. Олег, який не спав, розбудив товаришів, і вони подалися з хутора в степ. Вітер, почавшись минулого дня, дуже дошкуляв їм після сну, і прихилитись було ніде. Ніколи вони не відчували себе такими безпорадними й самотніми. І тоді заговорила Оля, старша між ними.
— Не ображайтесь на те, що я скажу,— так почала вона, ні на кого не дивлячись, затуляючи рукавом щоку од вітру.— Нам не перейти фронту такою великою компанією... І, мабуть, дуже важко перейти фронт жінці або дівчині...— Вона глянула на Олега й Серьожку, чекаючи заперечень, але ті мовчали, бо це була правда.— Нам, дівчатам, треба звільнити своїх хлопців,— твердо сказала вона. Ніна та Валя зрозуміли, що мова про них.— Ніна, можливо, заперечуватиме, але твоя мама доручила мені тебе, ми підемо в село Фокіно, там живе моя подружка по інституту, вона дасть нам притулок, і ми в неї дочекаємось фронту,— сказала Оля.