— Я не буду відповідати на запитання, бо не визнаю за вами права судити мене. Робіть зі мною що хочете, але ви од мене більш нічого не почуєте...
17"
615
І майстер Брюкнер, який за ці дні, мабуть, багато разів чув подібні фрази, не розсердився, а ворухнув пальцями й сказав:
— До Фенбонга!..
Жахливий був не біль від катувань,— вона могла знести будь-який біль, навіть не пам'ятала, як били її,— жахливо було, коли вони кинулись її роздягати і вона, щоб уникнути їхніх рук, змушена була сама роздягтись перед ними...
Коли її вели назад до камери, назустріч їй пронесли па руках Анатолія Попова: його білява голова була закинута назад, руки звисали до підлоги; з куточка його рота цівкою текла кров.
Уля все-таки пам'ятала, що вона повинна володіти собою, коли ввійде в камеру, і, може, це їй пощастило зробити. Вона вступала в камеру, а поліцай, що супроводив її, крикнув:
— Іваніхіна Антоніна!..
Уля розминулася в дверях із Тонею, що глянула на неї лагідними, повними жаху очима, і двері за Улею зачинились. Але в цю мить на всю тюрму розітнувся пронизливий дитячий крик, не Тонин, а просто якоїсь дівчинки.
— Вони взяли мою молодшу! — скрикнула Марія Андріївна Борц. Вона, як тигриця, кинулась на двері, й стала битися в них, і кричати: — Люсю!.. Вони схопили тебе, маленьку! Пустіть! Пустіть!..
Малий синок Марини прокинувся й заплакав.
Розділ шістдесятий
У ці дні Любку бачили у Ворошиловграді, в Каменську, в Ровеньках. Одного разу вона потрапила навіть в обложене Міллерово. Коло її знайомств серед ворожих офіцерів стало ширшим. Кишені були напхані дарованим печивом, цукерками, щоколадом, і вона простодушно частувала ними першого стрічного.
З нестямною відвагою та безтурботністю кружляла вона по самому краю прірви, з дитячою усмішкою та примруженими голубими очима, в яких часом проблискувало щось жорстоке.
В цю поїздку до Ворошиловграда вона знову зустрілася з тим чоловіком, що був її прямим начальником. Чоловік цей сказав їй, що німці лютують у місті. Сам він міняв квартири мало не щодня. Він був не митий, не голений, з очима, червоними від безсоння, але дуже збуджений новими нами з фронту. Йому потрібні були відомості про ближні резерви німців, про постачання, про окремі частини,— ціла купа відомостей.
Любці довелося знову здибатися з інтендантським полковником, і був момент, коли їй здалося, що навряд чи вона зможе видряпатись. Все інтендантське управління, очолюване цим полковником з несвіжим обличчям та обвислими губами, покидало Ворошиловград, покидало з нечуваною хапливістю. Тому й у самого полковника, який, чим більше пив, ставав усе склянішим, і в інших офіцерів був одчайдушний настрій.
Любка видерлась тільки тому, що їх було надто багато. Вони заважали один одному й сварились, і зрештою вона все-таки опинилась на квартирі, де жила дівчинка гриб-боро-вик. Любка навіть забрала з собою банку чудового варення, подарованого їй лейтенантом, який і досі на щось сподівався.
Любка роздяглась і лягла в постіль у холодній, нетопле-ній кімнаті з високою стелею. Та пролунав страшний грюкіт у двері: Любка підвела голову. В сусідній кімнаті прокинулись гриб-боровик і її мама. В двері так грюкали, наче хотіли їх виламати. Любка мерщій вискочила з-під ковдри,— від холоду вона спала в ліфі й панчохах,— сунула ноги в туфлі й улізла в плаття. В кімнаті було зовсім темно. Хазяйка злякано питала в сінях, хто там, їй відповідали грубі голоси німців. Любка подумала, що це офіцери напідпитку приїхали по неї, і дуже розгубилась.
Вона ще не встигла збагнути, що їй робити, як у кімнату до неї, гупаючи важкими черевиками на товстій підметці, ввійшло троє людей, і один з них освітив Любку електричним ліхтарем.
— Licht 1 — гукнув чийсь голос, і Любка впізнала лейтенанта.
Так, це були він і два жандарми. Обличчя в лейтенанта викривлялося від злості, коли він, тримаючи над головою каганця, поданого йому з-за дверей хазяйкою, вдивлявся в Любку. Він передав каганця жандармові і щосили вдарив Любку в обличчя. Потім розчепіреними пальцями він розкидав дрібні речі туалету, що лежали в головах на столі, наче шукав чого. Губна гармонійка, що була під носовичком, упала на підлогу, лейтенант злостиво настоптав на неї і розчавив каблуком.
Жандарми перетрусили всю квартиру, і лейтенант поїхав. І Любка зрозуміла, що це не він привів жандармів, а вони знайшли Любку через нього: десь відкрилося щось, але що — цього не могла вона знати.
Дама, хазяйка квартири, і дівчинка гриб-боровик одяг-лись і, щулячись від холоду, спостерігали. Власне, дама спостерігала, а гриб-боровик із жагучим інтересом та цікавістю невідривно дивилася на Любку. В останній момент Любка рвучко пригорнула гриба-боровика до себе й поцілувала в тужаву щічку.
Любку привезли до ворошиловградської жандармерії. Якийсь чин переглянув її документи і через перекладача розпитав її, чи справді вона Любов Шевцова і в якому місті проживає. При допиті в кутку сидів якийсь хлоп'як, обличчя його Любка не роздивилась. Хлоп'як, знай, сіпався. В Любки забрали чемодан з платтям та з усіма речами, крім усякого дріб'язку, банки з варенням та строкатої великої хустки, якою вона іноді пов'язувала шию і яку попросила повернути їй, щоб зав'язати все, що в неї зосталось.
Так вона й з'явилась, у яскравому крепдешинову платті, що залишилось на ній, і з цим вузликом з усякими засобами косметики та з банкою варення, в камері первомай-ців — удень, коли відбувався допит.
Поліцай відчинив двері камери, вкинув її й сказав:
— Приймайте ворошиловградську артистку!
Любка, рум'яна з морозу, примруженими блискучими очима оглянула, хто в камері, побачила Улю, Марину з хлопчиком, Сашу Бондареву, всіх своїх подруг. Руки її, що в одній з них був цей вузлик, опустились, рум'янець зійшов з обличчя, воно зовсім сполотніло.
На той час, коли Любку привезли до краснодонської тюрми, тюрма була так переповнена й дорослими, і молодогвардійцями з їхньою ріднею, що люди з дітьми жили в коридорі, а ще передбачалося тут розмістити всю групу з селища Краснодон.
У місті відбувалися нові й нові арешти, що залежали, як і доти, від стихійних зізнань Стаховича. Доведений до стану закатованої тварини, він купував собі перепочинок, зраджуючи своїх товаришів, але кожна зрада приносила йому нові та нові муки. То він згадував усю історію з Ковальовим та Пиріжком. То згадував, що в Тюленіна був приятель, він навіть не знав його прізвища, але пам'ятав його прикмети і пам'ятав, що той живе на "Шанхаї".