Пилип Петрович сидів святково одягнений, веселий, трохи, можливо, добріший і балакучіший, ніж до цього звикли. І дочка дивилась на батька смішливими очима. І тільки Євдокія Федотівна, що пройшла з чоловіком довге життя і вміла розрізняти навіть найдрібніші відтінки його стану, коли-не-коли спиняла на ньому неспокійний, допитливий погляд, який немовби говорив: "Надто вже ти вирядився, надто вже ти веселий, не подобається мені це".
Вибравши хвилину, коли жінка знову вийшла на кухню для своєї жіночої розмови з Пелагією. Іллівною, Пилип Петрович усе-таки розповів дочці про арешти в організації "Молода гвардія". Раї щойно минуло тринадцять, вона знала з розповідей про існування "Молодої гвардії", здогадувалась про батькове заняття, мріяла, що йому допомагатиме, але не сміла просити про це.
— Ви в мене не засиджуйтесь, ночувати не зоставлю. Іти вам звідси все одно степом, ніхто вас не побачить уночі,— казав Пилип Петрович, притишивши голос.— Мамі скажи, що так, мовляв, краще. їй же не поясниш,— сказав Пилип Петрович з глузливою посмішкою.
— Тобі загрожує небезпека? — спитала Рая й зблідла.
— Певного нічого нема. А небезпека завжди загрожує нашому братові, та я до неї звик. Я віддав своє життя на це. Хотів би, щоб і ти була така,— спокійно сказав він.
Дочка задумалась, потім оповила батькову шию тонкими ручками й припала лицем до його лиця. Мати ввійшла, здивовано поглянула на них. Пилип Петрович став жартівливо випроваджувати дружину й дочку. Не раз уже вони стрічалися в час окупації. Євдокія Федотівна, звикши до того, ще* її чоловік буває суворий, коли родинні справи стають йому завадою в роботі, не могла знати, коли він правий, а коли не правий, поступалась перед ним, навіть коли їй бувало боляче.
Євдокія Федотівна мовби новими очима побачила чоловіка в цьому добре збереженому, випрасуваному піджаку на його великому тілі і стала цілувати його чисто виголене і все-таки колюче обличчя, поцілувала навіть кудись у галстук і припала головою до грудей. Важка нижня частина обличчя його здригнулась, він обережно відхилив дружину, сказав щось жартівливе— На очах дочки сяйнули сльози, вона одвернулась і потягла матір за рукав.
Поліну Георгіївну арештували тієї ж ночі. А вранці шостого січня арештували — не вдома, а в майстернях — Пилипа Петровича та Баракова. Разом з ними з майстерень узяли кілька десятків чоловік. Як і гадав Пилип Петрович, для ворога нічого не важили докази: більшість арештованих не була причетна до організації.
Толю "Грім гримить" не арештували ні того днп, коли взяли Володю, ні в цей день масових арештів у майстернях. Ледве-ледве дотяг він до кінця роботи й пішов до Лизавети Олексіївни та до Люсі. Вони вже знали, що сталося.
— Що ти робиш? Ти ж губиш себе! Тікай негайно!..— в пориві материнського розпачу вигукнула Лизавета Олексіївна.
— Не піду я,— тихо сказав Толя.— Чого ж я піду? — І він махнув шапкою.
Ні, він не міг нікуди йти, поки Володя в тюрмі.
Його вмовляли лишитися ночувати— Але він пішов. Він пішов до Вітьки Лук'янченка порадитися, що можна зробити, щоб визволити товаришів. Він ішов уночі, звично обминаючи поліцейські пости. Яким самотнім почував віп себе в рідному місті, коли нема Володі, коли нема Зеинухо-ва, Мошкова, Жори Арутюнянца та інших... Почуття розпачу й жадоба помсти змішувалися в душі його.
На світанку хтось гучно загрюкав у двері дому Осьмухіних. Лизавета Олексіївна з властивою їй безстрашною рішучістю відчинила двері, не питаючи. І аж сахнулась. На порозі знову стояв Толя Орлов, дуже змерзлий, такий змарнілий, що його не можна було впізнати, з западими очима, які горіли похмурим вогнем.
— Читайте...— сказав він і простяг Лизаветі Олексіївні та Люсі пожмаканий папірець.
Поки вони читали, він пристрасно говорив:
— Ні, вам можна, вам треба сказати всю, всю правду... Вітя одержав її від одного військового, колишнього пораненого, якого він колись приховав. Я і Вітя, ми цілу ніч розклеювали її по місту. Це доручення від райкому партії. її клеїли сьогодні десятки людей,— все місто, всі хутори і селища читають тепер цю листівку! — говорив Толя з запалом і не міг спинитися, бо йому все здавалося, що він говорить не найголовніше.
Та Лизавета Олексіївна і Люся не слухали його, вони читали:
"Громадяни Краснодона! Шахтарі, колгоспники, службовці! Всі радянські люди! Брати й сестри!
Ворог, роздавлений могутньою Червоною Армією, тікає! У безсилій звірячій злобі хапає він ні в чому не повинних людей, віддає їх на нелюдські катування. Нехай же пам'ятають виродки: ми — тут! За кожну краплю крові радянської людини вони заплатять нам усім своїм підлим життям. Хай здригнуться серця ворогів від нашої помсти! Метіться ворогові, знищуйте ворога! Кров за кров! Смерть за смерть!
Наші йдуть! Наші йдуть! Наші йдуть!
Краснодонський підпільний райком ВКП(б)".
Розділ п'ятдесят дев'ятий
Перші дні після того, як почались арешти, Уля не ночувала дома. Але арешти, як провіщав Олег, не зачепили Первомайку й селище Краснодон. І Уля повернулась додому.
Прокинувшись в своїй постелі після того, як вона стільки ночей пробула де прийшлось, Уля, щоб позбутися тяжких думок, із захватом стала поратись по хазяйству, помила підлогу, приготувала поснідати. Мати, прояснівши від того, що дочка дома, навіть устала до столуу. Батько був похмурий і мовчазний. Всі дні, що Уля не ночувала вдома, а тільки вдень забігала на годину-другу одвідати рідних чи взяти що-небудь, усі ці дні Матвій Максимович і Мотрона Саве-лівна тільки й розмовляли про арешти в місті, уникаючи дивитись в очі одне одному.
Уля спробувала була заговорити про щось стороннє, мати незграбно її підтримала, але так фальшиво це прозвучало, що вони обидві замовкли. Уля навіть не тямила, як вимила й витерла посуд і прибрала зі столу.
Батько пішов по хазяйству.
Уля стояла біля вікна, спиною до матері, в простім темно-синім з білими цяточками домашнім платті, яке вона так любила. Важкі хвилясті коси її спокійно, вільно збігали по спині до гнучкого сильного стану; ясне світло сонця, що било у відтале вікно, струміло крізь непригладжене волосся, що кучерявилось біля скронь.