Туман трохи порідшав, сонце, на яке можна було дивитись, висіло низько над обрієм. Вздовж усієї річки, на обох її берегах, Катя бачила німецькі укріплення, зайняті тепер нашими військами. Навкруги все було переоране снарядами, танками й тягачами, які виводили на нові позиції важкі гармати.
По той бік річки по дорозі їхати стало ще важче од сили-силенної військ, які посувались на південний захід, та від стрічного руху полонених солдатів окупаційних армій, їх вели й малими групами, і великими партіями. В пропалених шинелях, неголені, брудні, вони сунули по грузькій дорозі чи просто по степу, пригнічені ганьбою поразки й полону. Земля, по якій їх вели, мала на собі страшні сліди заподіяних ними руйнувань. Родючий степ, який століттями годував хлібом, лежав пошарпаний, а села були спалені й розбиті. Там і тут чорніла снасть обгорілих танків, понівечених грузовиків, стирчав хобот підбитої гармати чи косо вивернуте крило літака з чорною свастикою. Скорчені від морозу трупи ворожих солдатів валялись на степу і просто на дорозі, їх нікому й ніколи було прибирати, і танки та важкі гармати сунули по них, плющачи їх у страхітливі оладки.
Люди, котрі йшли в колонах наступу, котрі сиділи в танках, у вантажних машинах, люди, стомлені і водночас натхнеш героїчними та важкими перипетіями битви, що тривала діб десять, битви, в якій вони були переможцями,— люди вже не звертали уваги на трупи ворогів. І лише Катя зрідка поглядала на них з бридливою байдужістю.
А битва, одна з найбільших в історії,— вона була одною з ланок великого розгрому гітлерівських військ під Сталін-градом,— все ширше й могутніше розгорталася в своєму русі на південний захід. В тумані, що вже рідшав, то там, то тут. спалахували повітряні бої, важкі гармати гуркотіли по всьому простору степу, і всюди, куди сягало око, видно було картини велетенських пересувань війська і техніки, продовольства й снарядів, пересувань, які супроводять великі воєнні операції.
До половини дня, що був би вже зовсім ясним, коли б не дими пожеж, які пливли в туманних випарах, Катя прибула до штабу гвардійського танкового корпусу. Це знов-таки був не штаб, а тимчасовий командний пункт командира корпусу, розташований у випадково вцілілій кам'яній залізничній будівлі однієї з станцій на північ од Міллерова. Станційне селище розбили вщент. Але, як і в усіх щойно визволених пунктах, тут насамперед впадало в очі дивне поєднання ще не згаслої бойової напруги з уже налагоджуваним радянським громадським життям.
Першим, кого вздріла Катя поміж військовими на командному пункті, був чоловік, який зразу викликав у її пам'яті мирне життя, й Івана Федоровича, і всю їхню родину, і її, Катину, працю вчительки, а потім скромної діячки народної освіти.
— Андрію Юхимовичу! Любий ви мій!..— 3 цим мимовільним зойком вона кинулась до цього чоловіка і обняла його.
Це був один з керівників Українського штабу партизанів, який понад п'ять місяців тому інструктував Івана Федоровича перед його відходом у підпілля.
— Обіймайте тоді всіх! — сказав худий моложавий геиерал, дивлячись на неї твердими сірими розумними очима в довгих віях.
Катя побачила засмагле жорстке обличчя генерала, акуратно підголені, вже трошки сивуваті скроні і раптом зніяковіла, затулила обличчя руками й похилила голову в теплій темній селянській хустці. Так вона й стояла в кожусі та валянках поміж цими підтягненими воїнами, затуливши обличчя руками.
— Ну от, збентежили жінку! Поводитись не вмієте,— з усмішкою сказав Андрій Юхимович.
Офіцери засміялись.
— Пробачте...— генерал ледве торкнувся тонкою рукою до її плеча.
Вона одвела долоні від обличчя, її очі сяяли.
— Нічого, нічого,— говорила вона. Генерал уже допомагав їй скинути кожушка.
Як і більшість сучасних командирів, командир корпусу був замолодий для своєї посади, для свого звання. Попри всю турботність обстановки, в якій жив зараз, він був якось не підкреслено, а природно спокійний, точний у рухах і акуратний, діловитий, повний стриманого грубуватого гумору і разом чемний. І на всіх військових людях, що його оточували, лежала печать такого ж спокою, діловитості, ввічливості і якоїсь загалом охайності.
Поки розшифровували донесення Йвана Федоровича, генерал акуратно поклав поверх великої воєнної карти, що лежала на столі, аркушик цигаркового паперу з дрібно накресленою картою Ворошиловградської області, як при Каті це робив Іван Федорович. (Важко уявити, що це було всього лише позаминулої ночі!) Генерал розгладив аркушик тонкими пальцями й сказав, явно вдоволений.
— Оце робота, я розумію!.. Хай йому чорт! — раптом вигукнув він.— Вони знов укріплюють Міус. Зверніть увагу, Андрію Юхимовичу...
Андрій Юхимович схилився до карти, і на сильному його обличчі виразніше позначились дрібні зморшки, які старили Андрія Юхимовича. Інші військові також наблизили обличчя до миленького аркушика цигаркового паперу поверх воєнної карнії.
— Нам уже не доведеться мати з ними справу на Міусі. Але ЇМ знаєте, що це означає? — сказав генерал, кинувши на Андрія Юхимовича веселий погляд з-під своїх довгих вій.— Воші не такі вже й дурні: їм тепер справді доведеться тікати з Північного Кавказу та з Кубані!
Г нерал засміявся, а Катя почервоніла,— так генералові слога збігалися з припущеннями Івана Федоровича.
— А тепер погляньмо, що тут нового для нас— Генерал узяв велику лупу, що лежала на воєнній карті, й заходився розглядати позначки та кружечки, порозставлювані точною рукою Йвана Федоровича на аркушику цигаркового паперу.— Це відомо, це відомо... Так, так...— Він розбирав зміст позначок Івана Федоровича без пояснювальної записки, якої ще не розшифрували.— Що ж, виходить, ваш Василь Прохорович не такий уже й поганий, а ти все — "розвідка погана, розвідка погана!" — з тонко прихованою іронією сказав генерал масивному полковникові 8 чорними вусами, що стояв поряд з ним, начальникові штабу корпусу.
Дуже низенький, огрядний та лисий офіцер з обличчям, що не мало брів, з невимовною хитринкою в світлих жвавих очах, попередив відповідь полковника:
— Ці відомості, товаришу командир корпусу, в нас із того ж таки джерела,— сказав він без ніяковості.