Коли Йван Федорович вводив Машу в коло її обов'язків, він дав їй цю адресу: село Успенка, медпункт, лікар Валентина Кротова. Ксенія, сестра Валентини, працювала тепер по зв'язку між Катериною Павлівною, дружиною Про-цеика, та всіма райкомами, розташованими на південь од Дінця.
— Ксенії скажеш: район дії — по дорогах на Лиху, Шахти, Новочеркаськ, Ростов, Таганрог,— провадив далі Йван Федорович.— Орудувати вдень і вночі, не давати ворогові передихнути. Скрізь, де фронт підійде близько, захоплювати населені пункти, відвертати ворога на себе... Катина головна квартира, виходить, ліквідується. Головна квартира буде в Марфи. Пароль міняю...— Він нахилився до Маші й на вухо назвав їй пароль.— Не забудеш?
— Ні.
Він подумав трохи й сказав:
— Усе.
— Все? — Вона звела на нього очі. Запитання її, власне, було таке: "А я?" Але її очі нічого не виявляли.
Як людина пам'ятлива, Іван Федорович перевірив у голові своїй, чи не забув чого-небудь, і згадав, що не сказав, як Маші бути далі.
— Так... Як потрапиш до Ксенії, перейдеш у її розпорядження. Працюватимеш по зв'язку з Марфою. Скажи від мене, щоб більше нікуди тебе не посилали...
Маша опустила очі. Вона уявила собі, як зараз піде сама все далі й далі од цих місць, куди не сьогодні-завтра прийдуть наші. Так, через кілька днів там, де стоїть зараз вона з Іваном Федоровичем, уже не лишиться жодного ворога і вступить у свої права той ясний світ, якого всі вони так довго дожидали, заради якого не щадили життя.
— Що ж, Машо,— сказав Іван Федорович,— бракує часу і мені, і тобі... Спасибі за все...
Він міцно обняв її й поцілував просто в губи. Вона на мить притихла в руках його й не змогла відповісти йому.
Одягнена, як одягались найбідніші жінки в німецькому тилу, вона взяла торбу й вийшла з хати. Іван Федорович пе пішов проводити її. І вона рушила в свою далеку самотню путь цієї ранньої досвітньої години, рипаючи по сніжку, з обличчям немолодим і заразом таким іще дівочим, непомітна жінка з залізною душею.
А небавом виступив і Йван Федорович зі своєю невеликою групою. Ранок займався морозний, тихий. Рання сувора зимова зоря проступала крізь мертвотну імлу. Ані найменшого руху — ні на землі, ні в небі,— ні звуку, ні навіть шелестіння вітру не чути було в широкій, скільки сягало око, білій пустелі з плямами чагарників, що сіріли де-не-де по низинах балок та схилах горбів. Все спало довкола, вкрите снігом. Все було таке незатишне, бідне, холодне, безлюдне і, здавалось, лишиться таким навіки. А Йван Федорович ішов по цій безкраїй пустелі, і громи перемоги гуркотіли в його широко отвореній душі.
Трохи менше п'яти діб минуло поміж тихим ранком, коли Йван Федорович виступив до загону, і тим пізнім вечором, коли партизан у підшитому ерзацхутром німецькому капюшоні привів до Йвана Федоровича в занедбану пустку біля Городища його дружину Катю. Громи велетенського бойовища, яке мовби розпалось на шматки, страшно стрясаючи повітря й землю, перекочувались по неосяжних просторах цієї землі. І сам Йван Федорович сидів і дивився в прекрасне обличчя дружини своєї, весь чорний од пороху.
Все змішалося, заклекотіло, заблискало навкруг. Ночами блискавиці ракет і навіть спалахи гармат можна було бачити за десятки кілометрів. Гримотіло на землі й у небі. Розгортались гігантські танкові й повітряні бої. Люди з загону Йвана Федоровича, які знали вже, що назустріч їм рветься танковий корпус, котрий тільки-но дістав звання гвардійського, не могли позбутись ілюзій: здавалось, вони фізично чують скреготіння броні танкових мас, які налітали одна на одну. Свої й ворожі літаки в небі прокреслювали білі спіралі, які годинами непорушно стояли в морозянім повітрі.
Тили німецьких частин, змішавшись, сунули по грейдерних шляхах на захід і південний захід, а незліченні степові дороги всі були під владою Івана Федоровича. Як це буває під час сильної поразки, коли переможець навально наступає, всі сили німецької зброї, ще здатні до опору, відбивали цю головну, грізну небезпеку,— не до партизанів їм було!
В більших і дрібних населених пунктах, а особливо по берегах річок Камигана, Деркул, Євсуг, які впадають у Сіверський Донець, де створили зарані тривалі укріплення, а тепер хутко мурувались нові, сиділи німецькі гарнізони. Довкола кожного з таких укріплених пунктів, навіть тоді, коли його обходили і він лишався на терені радянських військ, розгорталися запеклі, затяжні бої. Німецькі гарнізони бились до останнього солдата: вони дістали наказ Гітле-ра — не відступати, не здаватись. А розрізнені групи німецьких солдатів та офіцерів, котрі тікали по степових дорогах,— рештки раніш розбитих чи полонених частин,— ставали здобиччю партизанів.
Як хутко розгортався наступ радянських військ, можна було бачити з того, що за ці п'ять днів тилові німецькі аеродроми, які вже кілька місяців стояли сливе порожні, перетворились на діючі аеродроми і на них обрушувалась уся могутня сила радянської авіації. Німецька бомбардувальна авіація далекої дії негайно перебазувалася в глибокий тил.
Вони сиділи вдвох у занедбаній пустці — Катя, котра тільки-но скинула селянський кожушок, ще рум'яна від морозу, та Йван Федорович, чорний від безсоння. Чортячі іскри пострибували з одного його ока до другого, і Йван Федорович говорив:
— Усе робимо, як наказують нам з політвідділу гвардійського танкового корпусу, і добре робимо! — І він засміявся.— Катю, викликав я тебе, бо більш нікому не можу я довірити це діло. Догадуєшся, яке?
Ще вона відчувала його перші рвучкі обійми й поцілунки на очах своїх, і очі в неї ще були вологі й сяяли, бо дивились на нього. А він уже не міг говорити ні про що, крім найважливішого, котре цікавило його тепер. І вона зразу догадалась, навіщо він викликав її. Ні, їй навіть не треба було догадуватись, вона зразу збагнула це, як тільки побачила його. Не мине й кількох годин, як їй доведеться знову покинути його й іти,— вона знала куди. Чому вона це знала, не могла вона й пояснити. Просто вона любила його. І Катерина Павлівна, відповідаючи на його запитання, лише кивнула головою й знов підвела на нього свої вологі, сяючі очі, що були такі прекрасні на її чітко окресленому, обвітреному, трохи навіть суворому обличчі.