Обидві підводи, бричка й селянський віз з косими полудрабками, довго ще маневрували по степу, намагаючись випередити колону, та були ще сотні й тисячі людей, що так само поривалися пробитись уперед, і всюди, куди тільки сягало око, був усе той же потік людей, машин та підвід.
І помалу образи Улі та Леночки покинули Олега, і все заступив цей суцільний потік людей, у якому, мов хисткі човни в морі, погойдувались бричка, запряжена буланим коником, та підвода з гнідими кіньми.
Степ без кінця-краю стелився в усі кінці світу, густий дим пожеж уставав на обрії, і тільки далеко-далеко на сході папрбдиво чисті, ясні, виткі хмарини купчились у голубому небі, і не було б нічого дивного, якби вилетіли з цих хмар білі ангели із срібними сурмами.
І згадалась Олегові мама, її м'які та добрі руки...
...Мамо, мамо! Я пам'ятаю руки твої з тої хвилини, як я став усвідомлювати себе на світі. За літо їх завжди вкривав загар, він уже не сходив і взимку,— він був такий ніжний, рівний, тільки ледь-ледь темніший на жилочках. А може, вони були й грубіші, руки твої,— адже їм стільки випало робити в житті,— але вони завжди здавались мені такими ніжними, і я так любив цілувати їх у темні жилочки.
Так, з тієї самої хвилини, як я став себе тямити, і до останнього моменту, коли ти в знемозі, тихо, в останній раз поклала мені голову на груди, виряджаючи в тяжку путь життя, я завжди пам'ятаю руки твої в роботі. Я пригадую, як вони снувались у мильній піні, перучи мої простиральця, коли ці простиральця'були ще такі малі, що скидались на пелюшки, і пригадую, як ти в кожушку зимою нес па відра на коромислі, поклавши спереду на коромисло міленьку руку в рукавичці, сама така маленька й пухнаста, як рукавичка. Я бачу твої трохи потовщені в суглобах пальці на букварі, і я повторюю за тобою: "бе-а — ба ба-ба". Я бачу, як сильною рукою своєю ти підводиш серпа під жито, зламане жменею другої руки просто на серп, бачу невловне блищання серпа і потім цей миттєвий, плавний, такий жіночий рух руки й серпа, який відкидає колосся жмутком, щоб не поламати зжатих стеблин.
Я пам'ятаю твої руки, негнучкі, червоні, задубілі від холодної води в ополонці, де ти полоскала білизну, коли ми жили самі,— здавалося, зовсім самі на світі, і пам'ятаю, як непомітно могли руки твої витягти скабку з пальця в сина і як вони вмить просилювали нитку в голку, коли ти шила й співала — співала тільки для себе й для мене. Бо нема нічого в світі, чого б не зуміли руки твої, що було б їм не під силу, чим би вони погребували! Я бачив, як вони місили глину з коров'ячим кізяком, щоб мазати хату, і бачив я руку твою, що визирала з шовку, з перснем на пальці, коли ти піднесла склянку з червоним молдавським вином. А з якою покірною ніжністю повна й біла вище ліктя рука твоя обвилась круг шиї вітчима, коли він, бавлячись з тобою, підняв тебе на руки,— вітчим, якого ти навчила любити мене і якого я шанував, мов рідного, вже хоч би тільки за те, що ти любила його.
Але найбільше за все, на віки вічні запам'ятав я, як ніжно гладили вони, руки твої, трохи шорсткі й такі теплі та прохолодні, як вони гладили моє волосся, і шию, і груди, коли я напівпритомний лежав у ліжку. І коли тільки я розплющував очі, ти була біля мене, і нічник світився в кімнаті, і ти дивилась на мене запалими очима, немовби з пітьми, сама вся тиха, ясна, ніби в ризах. Я цілую чисті, святі руки твої!
Ти вирядила на війну синів,— якщо не ти, то інша, така сама, як ти,— деяких ти вже не діждешся довіку, а коли ця чаша обминула тебе, то вона не обминула іншу, таку саму, як ти. Але, якщо і в дні війни в людей є шматок хліба і є одежа на тілі, і якщо стоять скирти в полі, і мчать по рейках поїзди, і вишні цвітуть у саду, і полум'я бурхав в домні, і чиясь незрима сила підіймає воїна з землі чи з постелі, коли він хворий або поранений,— все це зробили руки матері моєї — моєї, і його, і його.
Оглянься й ти, юначе, мій друже, оглянься, як і я, і скажи, кого ти кривдив у житті своєму більше, ніж матір,— хіба не від мене, не від тебе, не від нього або не від наших невдач, помилок чи не від горя нашого сивіють наші матері! Але ж настане час, коли нестерпним докором серцю обернеться все це біля материної могили.
Мамо, мамо!.. Прости мені, бо ти одна, тільки ти одна в світі можеш прощати, поклади на голову руки, як у дитинстві, і прости...
Такі думки та почуття тіснилися в душі Олега. Він уже не міг забути, що мати його залишилась "там", і бабуся Віра, "подруга днів моїх суворих", котра теж була мамою, мамою його матері та дяді Колі, теж лишилась "там".
І обличчя Олега стало серйозним, нерухомим, великі очі в темно-золотавих віях застелились вологим серпанком. Він сидів, зсутулившись, звісивши ноги, зчепивши довгі сильні пальці великих рук, і різкі продовжні зморшки лягли в нього на лобі.
Принишкли й дядя Коля, і Марина, і навіть їхній маленький синок, і так само тихо стало й на підводі, що йшла за ними. Потім буланий коник, і добрі гніді коні в цій страшенній спеці й штовханині притомились, і обидві підводи непомітно знову вибились на шосе, по якому все котився й котився потік людей, машин та підвід.
І хоч би що робили, думали, говорили люди в цьому великому потоці горя — чи жартували вони, чи куняли, годували дітей, заходили в нові знайомства, напували коней біля нечастих колодязів,— за всім оцим і над усім незримо висіла чорна тінь, що насувалася з-за спини, простерши крила вже десь на півночі й на півдні, що ширилась по степу ще прудкіше від цього потоку.
І відчуття того, що вони вимушено полишають рідну землю, близьких людей, тікають у безвість і що сила, яка накинула цю чорну тінь, може наздогнати й роздушити їх,— тягарем лежало в кожного на серці.
Розділ шостий
Поміж машинами та біженцями, що сунули по обочині шосе, куди прибило бричку й воза, повзла вантажна машина шахти № 1-біс, на якій серед працівників та майна шахтоуправління їхали директор шахти Валько й Григорій Ілліч
Шевцов, що з ним Уля всього кілька годин тому розсталась біля хвіртки його дому.
Тут же йшов пішки дитячий будинок для сиріт учасників Вітчизняної війни, що містився свого часу на Восьмидо-миках,— хлопчики й дівчатка віком п'яти-восьми літ, у супроводі двох дівчат-нянь та завідувачки будинку — виховательки, літньої жінки з пронизливими, невидющими очима, з червоною хусткою на голові, пов'язаною, як у жниці, та в гумових запорошених ботах, надягнених просто на панчохи.