Було вже досить пізно, коли прийшов Жора Арутюнянц. Він страшенно зніяковів, потрапивши в світло,— бо ж весь був у болоті, бо не застав товаришів, бо довелось йому сісти поруч з Люсею. Від ніяковості він випив півсклянки самогону, яким Люся почастувала його, і сп'янів. Коли прийшли Володя й Толя Орлов, Жора був такий похмурий, що навіть прихід товаришів не вивів його з цього стану розчарування.
Хлопці теж випили. Дорослі зайшли в свої розмови. З уривків фраз, якими обмінювались хлопці, Люся зрозуміла, що вони були не в гостях.
— Де? — пошепки спитав Володя, перегнувшись до Жори через Толю "Грім гримить".
— Лікарня,— похмуро відповів Жора.— А ви?
— Наша школа...— Володя, що його вузькі й темні очі спалахнули завзяттям і хитруватістю, ще більше перегнувся до Жори й збуджено зашепотів йому на вухо.
— Як? Не маскування? — спитав Жора, на мить вийшовши із свого стану.
— Ні, справжню! — сказав Володя.— Школу жалко, та ні чорта, збудуємо нову!
Люся, образившись, що вони від неї криються, сказала:
— Якщо призначаєш побачення, сиди дома. Цілий день бігали хлопці й якісь дівчата: "Володя дома? Володя дома?"
— Я — як Васька Буслай: "Всі на Васьчин двір!" — засміявся Володя.
Толя "Грім гримить" із своїм сірим клочкуватим волоссям і маслакуватими кінцівками раптом підвівся й не зовсім певно сказав:
— Вітаю всіх з двадцятип'ятиліттям Великої Жовтневої революції!
Він посміливішав тому, що був п'яний. Він вельми розрум'янився, очі йому стали хитрі, і він заходився дражнити Володю якоюсь Фимочкою.
А Жора, ні до кого не звертаючись, похмуро дивлячись перед себе в стіл чорними вірменськими очима, говорив:
— Ясна річ, це не сучасно, але я розумію Печоріна. Звичайно, це, можливо, й не відповідає духові нашого суспільства... Але іноді вони варті саме такого ставлення...— Він помовчав і похмуро додав: — Женщини...
Люся демонстративно встала з місця, підійшла до Толі "Грім гримить" і почала ніжно цілувати його в вухо, приказуючи:
— Толечко, ти ж у нас зовсім п'яненький...
Словом, почався такий різнобій, що Лизавета Олексіївна, з властивою їй різкістю й життєвою практичністю, сказала, що пора розходитись.
Звикши піклуватись про дім та дітей, тьотя Маруся прокинулась, ледве розвиднілося; всунула ноги в капці, накинула домашнє плаття, швиденько розгнітила в печі, й поставила чайник, і, задумавшись, підійшла до вікна, що виходило на пустир. По ліву руч видніли будівлі дитячої лікарні та школи імені Ворошилова, а по праву, на горбі,— будівлі райвиконкому та "скаженого пана". І раптом у неї вихопився легкий крик... Під похмурим небом, з низькими рваними хмарами, що мчали по ньому, на будівлі школи Ворошилова майорів на вітрі червоний прапор. Вітер то напинав його так дуже, що весь він витягався в трепетний прямокутник, то ледь відпускав його, і тоді він спадав складками, і краї його мерехтіли.
Ще більший червоний прапор майорів на домі "скаженого пана". Чимала група німецьких солдатів і кілька чоловік у цивільній одежі стовбичили коло будинку, біля приставної драбини, і дивились на прапор. Двоє солдатів стояли на самій драбині, один у тому місці, де вона спиралась на дах, другий — трохи нижче, і то поглядали на прапор, то перемовлялися з тими, що стояли внизу. Але чомусь ніхто з них не ліз далі й не знімав прапора. На цій найвищій точці велично маяв прапор, який було видно всьому місту.
Тьотя Маруся, не тямлячись, геть скинула капці, сунула ноги в туфлі і, навіть не запнувшись хусткою, нечесана, побігла до сусідки.
Калерія Олександрівна в спідній сорочці, з опухлими ногами, ставши колінами на підвіконня, взявшись руками за наличники, дивилась на прапори з виразом екстазу на обличчі. Сльози текли ручаями по її худих темних щоках.
— Марусю! — сказала вона.— Марусю! Це зроблено для нас, радянських людей. Про нас пам'ятають, нас не забули наші. Я... я вітаю тебе...
І вони кинулись одна одній в обійми.
Розділ сорок дев'ятий
Червоні прапори майоріли не тільки над будівлями "скаженого пана" й школи імені Ворошилова. Червоні прапори майоріли над дирекціоном і над колишньою райспоживспіл-кою, над шахтами № 12, № 7—10, № 2-біс, № 1-біс, над шахтами Первомайки і селища Краснодон.
З усіх кутків міста люд стікався дивитись на прапори... Коло будинків і пропускних будок збирались чималі юрби. Жандарми й поліцаї збилися з ніг, розганяючи людей, але ніхто з них не зважився зняти прапори: біля підніжжя кожного прапора був клапоть білої тканини з чорним написом: "Заміновано".
Унтер Фенбонг, вилізши на будівлю школи імені Ворошилова, вздрів там дротину, що йшла від прапора в вікно на горищі. І на горищі справді лежала міна під закрайком даху,— її навіть не замаскували.
Ні в жандармерії, ні в команді СС не було нікого, хто вмів би знешкоджувати міни. Гауптвахтмайстер Брюкнер послав машину до окружної жандармерії в Ровеньки по мінерів. Але мінерів не знайшли і в Ровеньках, і машина помчала до Ворошиловграда.
Десь о другій годині дня мінери, прибувши з Ворошиловграда, розрядили міну на горищі школи, а в усіх інших місцях мін не виявили.
Поголос про червоні прапори, вивішені в Краснодоні па честь Великої Жовтневої революції, пройшов по всіх містах і селищах Донецького басейну. Ганьбу німецької жандармерії вже не можна було приховати від фельдкоменданта області в Юзівці, генерал-майора Клера. І майстер Брюкнер дістав наказ будь-що розкрити й виловити підпільну організацію, а інакше йому пропонували зняти з погонів срібні блискавки й піти в солдати.
Нічогісінько не знаючи про організацію, яку мав виловити, майстер Брюкнер вчинив так, як робили на його місці всі жандармерії та гестапо: знову запустив свій "густий волок", як назвав це колись Сергій Левашов: у місті і в районі тоді заарештували десятки безневинних людей. Але, хоч який густий був волок, він не захопив нікого з районної партійної організації, що за її вказівкою вивішено прапори, і нікого з членів "Молодої гвардії". Німці не припускали, що організація, котра на ділі це здійснила, складається з хлопчаків та дівчаток.
І правда, трудно було це припустити, якщо в ніч найстрашніших арештів видатний підпільник Стьопа Сафонов, схиливши набік білу голову, слинячи олівця, записував у своєму щоденнику: