Мати, завжди така охайна, сидить чогось на розібраній постелі одягнена й причесана, зчепивши покладені поміж коліна маленькі, смагляві, з потовщеними суглобами руки, й дивиться на вогник каганця.
Як тихо в домі! Дядя Коля,— він тепер майже всі дні сидить у свого приятеля інженера Бистрикова,— повернувся й спить, і Марина спить, а маленький племінник, мабуть, давно вже спить, випнувши губи. Бабуся спить і не хропе нітрохи. Навіть цокання годинника не чути. Не спить сама тільки мама. Прекрасна моя!..
Але головне — не піддаватись почуттю... Отак ось, мовчки, пройти повз неї навшпиньках і лягти, а там зразу можна вдати, що спиш...
Великий, важкий, він скрадається до матері, вклякає перед нею на коліна, схиляє до її колін обличчя. Він відчуває її руки на своїх щоках, відчуває її непідміниме тепло, й ледве вловимий, мовби здалеку принесений, дівочий дух жасмину, й інший, трохи гіркуватий, чи то полину, чи то листочків баклажана,— та чи не все од-но!..
— Прекрасна моя! Прекрасна моя! — шепоче він, осяваючи її знизу світлом своїх очей.— Ти ж усе, все розумієш... прекрасна моя!
— Я все розумію,— шепоче вона, схиливши над ним голову й не дивлячись на нього.
Він шукає її очей, а вона все ховає очі в його шовковистім волоссі й шепоче, шепоче:
— Завжди... скрізь... Не бійся... будь сильний., орлику мій... до останнього подиху.
— Годі, ну, годі... Спати пора...— шепоче він.— Хочеш, я випущу їх на волю?
І він, мов у дитинстві, намацує руками одну та другу скріпочки в її волоссі, починає виймати шпильки. Ховаючи обличчя, вона все хилить голову йому на руки, але він виймає шпильки всі до одної й випускає її коси, і вони, розгорнувшись, падають з таким звуком, як падають яблука в саду, й укривають усю маму.
Розділ сорок четвертий
Щоб відлучитись на кілька день до Нижньоолександрів-ського, Ваня Земнухов повинен був дістати дозвіл штабу.
— Річ, розумієш, не тільки в тому, щоб одвідати дівчину,— казав він Олегові.— Я вже давно планую доручити їй усю організацію молоді на козачих хуторах,— казав Ваня збентежено.
Та Олег, здавалось, пропустив повз вуха незаперечні Ва-нині підстави.
— Деньок, два зачекай,— сказав він.— Можливо, ти дістанеш інше завдання... Ні, ні, т-там же,— зненацька з широкою усмішкою сказав Олег, помітивши, що обличчя Вані набрало відлюдкуватого виразу. Воно завжди набирало відлюдкуватого виразу, коли Ваня не хотів, щоб догадались про його справжні почуття.
Останніми днями Поліна Георгіївна наполегливо вимагала, щоб Олег дав тямущого хлопця в розпорядження Лютикова. Хлопець потрібен був як зв'язковий за спеціальним марщрутом Красно дон — Нижньоолександрівський. І Олег подумав про Земнухова.
Тьотя Поля, переказуючи бажання Пилипа Петровича, кілька разів повторювала:
— Але потрібен лише тямущий, лише перевірений. Дуже тямущий, дуже перевірений...
І не далі як другого дня по розмові Земнухова з Олегом короткозорий Ваня в тапочках на босу ногу, пов'язавши голову носовою хустинкою, на якій стирчали чотири вушка, вже прямував степовою дорогою, між обрідними незнятими хлібами проти нежаркого сонця.
Дуже добре усвідомлюючи важливість своєї нісії, зосереджений на думках, породжених цією новою його роллю,— а зосередження на власних думках було найхарактернішим станом короткозорого Вані в час мандрівки,— він ішов степом, проходив багато населених пунктів, майже не помічаючи того, що траплялось йому по дорозі.
Людина зі сторони,—якби могла бути така людина,— опинившись у сільських районах німецької окупації, була б вражена незвичайними, похмурими, несподіваними по контрасту картинами, що відкрилися б її очам. Вона побачила б десятки й сотні згарищ, де на місці сіл, станиць, хуторів лишились комини, та головешки, та самотня кішка на пригрітому сонцем напівобгорілому й пророслому бур'яном ґаночку. І побачила б хутори, де навіть не ступала німецька нога, крім хіба мародерів-солдатів, що випадково навідались раз-другий.
Та були й такі села, де німецька влада утвердилась так, як вона вважала за найвигідніше й найзручніше для себе, де прямого воєнного грабунку, тобто грабунку, вчинюваного частинами армії, які проходили, і всякого роду насильств та звірств було не більше іг не менше, ніж це історія поклала для німецького військово-окупаційного панування в Росії, де хазяйновитість німців була представлена, так би мовити, в найчистішому вигляді.
Саме до такого роду хуторів і належав хутір Нижньоолек-сандрівський, де в родичів по материній лінії знайшли притулок Клава Ковальова з її мамою.
Козак, у якого вони жили, рідний брат матері, до приходу німців був рядовим колгоспником. Він не був ні бригадиром, ні конюхом, а був тим звичайним колгоспником, який працює з родиною в бригадах артілі на громадському полі й живе з того, що виробляє на трудодні й дістає із своєї садиби.
І Йван Никанорович, Клавин дядько, і вся його родина з моменту приходу німців зазнали не більше й не меншо того, що відпустила історія на рядовий звичайний селянський двір в пору німецького панування. їх пограбували, коли проходила там, наступаючи, німецька армія, пограбували в тій мірі, в якій їхня худоба, птиця й харчові запаси були на видноті, тобто пограбували дуже сильно, але не дочиста, бо немає жодного селянина в світі, який мав би таке багатовікове вміння приховувати своє добро в лихоліття, як руський селянин.
Після того як пройшла армія й почав складатися "новий порядок" — Ordnung, Іванові Никаноровичу, як і іншим, повідомили, що земля, закріплена за Нижньоолександрівською артіллю в довічне користування, тепер, як і вся земля, стане власністю німецької держави. Але! — говорив устами рейхс-комісара з Києва "новий порядок" — Ordnung,— але цю землю, котру з такими зусиллями й випробуваннями вдалося з'єднати в одну велику артільну землю, тепер знову поділять на дрібні клапті, які перейдуть в одноосібне користування кожного козака. Але! Цей захід проведуть лише тоді, коли всі козаки й селяни матимуть власне сільськогосподарське знаряддя й тяглову силу. А тому що тепер вони їх мати не можуть, земля лишиться в попередньому стані, але вже як власність німецької держави. Щоб землю обробляли, над хутором поставлять старосту, руського, але від німців,— і його таки поставили,— а селян розділять на деся-тидвірки. Над кожною десятидвіркою поставлять старшого, руського, але від німців,— і старших таки поставили,— і за роботу на цій землі селяни одержуватимуть хліб за певною нормою. А щоб селяни працювали добре, вони повинні знати, що лише ті з них, хто тепер працюватиме добре, одержать потім ділянку землі в одноосібне користування.