— Ніночко, допоможи мені,— покликав Олег. Ніна Іванцова пройшла до нього.
І раптом з кімнати дяді Колі долинуло неголосне, таке знайоме, але всіма сливе забуте шипіння, легке потріскування, звуки музики: десь танцювали. Вдирались раз по раз німецькі марші. Спокійний голос літньої людини англійською мовою перелічував цифри вбитих на земній кулі, і хтось усе говорив і говорив по-німецькому, хутко, несамовито, немов боявся, що не дадуть йому договорити.
І раптом крізь легке потріскування в повітрі, яке немовби входило в кімнату хвилями з великого-великого простору, дуже виразно, на оксамитних, майже невагомих низах, урочисто, звичайно, вільно заговорив знайомий голое диктора Левітана:
"...Від Радянського Інформбюро... Оперативне введення за сьоме вересня... вечірнє повідомлення..."
— Записуйте, записуйте! — раптом засичав Ваня Земну-хов і сам схопився за олівець.— Ми завтра ж випустимо його!
А цей вільний голос з вільної землі промовляв через тисячоверстий простір:
"Протягом сьомого вересня наші війська вели запеклі бої з противником на захід та південний захід від Сталін-града, а також у районах Новоросійська і Моздока... На інших фронтах істотних змін не відбулось..."
Відгомін великого бою немовби ввійшов до кімнати.
Юнаки та дівчата, подавшися вперед, напружені, як струни, з іконописними обличчями і очима, темними й великим-и при світлі каганця, німо промовисті, слухали цей голос вільної землі.
Біля порога, припавши до дверей, непомічена ніким, стояла бабуся Віра з худим, покарбованим зморшками бронзовим обличчям Данте Аліг'єрі.
Розділ сорок перший
Електричне світло подавали тільки до німецьких установ. Дядя Коля скористався з того, що лінія до дирекціону й комендатури проходила не вулицею, а по межі а сусіднім двором,— один із стовпів стояв біля самого дому Коростильових* Радіоприймач зберігався в його кімнаті під дошками підлоги, під комодом, а дріт, коли користувались приймачем, виводився в кватирку і зчіплювався з дротом, який обвивав довгу жердину з гачком, а жердину підвішували на головний провід, біля стовпа.
Зведення Інформбюро... Будь-що їм потрібна була друкарня!
Володя Осьмухін, Жора Арутюнянц і Толя "Грім гримить" викопали в парку лише рештки шрифту. Можливо, люди, які закопували його, не мали тари напохваті, поспішаючи, висипали шрифт у яму й пригорнули землею. А німецькі солдати, копавши ложементи для машин та зенітних установок, попервах не добрали, що це таке. Вони порозкидали частину шрифту разом із землею, а потім, схаменувшись, доповіли начальству. Мабуть, шрифт кудись таки здали, але дещиця лишилась на дні ями. Два-три дні, терпляче порпаючись у землі, хлопці знаходили рештки шрифту в радіусі кількох метрів од місця, де його позначено в плані, і вибрали все, що там було. Для потреб Лютнкова цей шрифт був непридатний. І Пилип Петрович дозволив Володі використати шрифт для "Молодої гвардії".
Старший брат Земнухова, Олександр, що перебував тепер в армії, був за фахом друкар. Він працював довгий час у місцевій друкарні газети "Соціалістична Батьківщина", куди Ваня частенько заходив до нього. І от під наглядом Вані Володя сконструював невеличкий друкарський верстат. Металеві частини Володя нишком виточив у механічному цеху, а Жора взявся зробити дерев'яний ящик, у якому все це мали скласти, і каси для набору.
Батько Жорин був столяр. Правда, всупереч сподіванням Жори, ні батько його, ні навіть мати, з її характером, після приходу німців не взялись до зброї. Але все-таки Жора не мав сумніву, що поступово він привчить їх до своїх занять.
Після зрілого обдумування він вирішив, що його мати надто енергійна жінка і її треба привчати в останню чергу, а слід почати з батька. І Жорин батько, людина літня, тиха, зростом до підборіддя синові,— син цілком удався в матір, з її характером, з її зростом і кольором волосся, як вороняче крило,— батько Жорин, дуже невдоволений з того, що підпільники передали таке делікатне замовлення через неповнолітнього сина, потай від дружини зробив і ящик, і каси. Звичайно, він не міг знати, що Жора й Володя були тепер самі значними людьми — керівниками п'ятірок.
Дружба хлопців перейшла вже в такі взаємини, коли вони й дня не могли прожити, не бачивши один одного. Тільки з Люсею Осьмухіною в Жори досі зберігались на-пружено-офіційні стосунки.
Без сумніву, це був той випадок, коли люди не можуть зійтись характерами. Вони обоє були дуже начитані, але Жора любив книги науково-політичного змісту, а Люсю бентежили в книгах переважно пристрасті,— треба сказати, вона була старша за нього роками. Правда, коли Жора намагався проникнути поглядом у туманне майбутнє, йому приємно було, що Люся цілком вільно володітиме трьома іноземними мовами, але все-таки він вважав таку освіту за не досить ґрунтовну і, може, був не такий уже й тактовний, намагаючись зробити з Люсі інженера-будівельника.
Взагалі з першої ж секунди, як вони зустрічалися, світлий палахкотливий зір Люсі і чорний рішучий Жорин погляд схрещувались, як стальні клинки. І ввесь час, поки вони були разом, здебільшого не самі, вони атакували одне одного короткими репліками, гонористими й ущипливими в Люсі та підкреслено стриманими й дидактичними в Жори.
Нарешті настав день, коли вони вчотирьох зібралися в кімнаті в Жори — він сам, Володя Осьмухін, Толя "Грім гримить" і Ваня Земнухов, їхній старший товариш і керівник, який не стільки як поет, скільки як автор більшості листівок і лозунгів "Молодої гвардії" був, звісна річ, найбільше зацікавлений у друкарні. І от верстат вони вже склали. І Толя Орлов кілька разів, сопучи й кашляючи, як у бочку, пройшовся з ним по кімнаті, щоб показати, як верстат може в крайнім разі перенести одна людина.
У них уже були і пласка щіточка, і валик для прокатки. А замість друкарської фарби Жорин батько, який протягом життя мав справу тільки з фарбуванням та лакуванням дерева, приготував, як він сказав, "оригінальну суміш". Вони тут же почали сортувати літери по касах, а короткозорий Ваня Земнухов, якому всі літери здавалися одною літерою "о", сидів на Жоринім ліжку й казав, що він не розуміє, як з одної цієї літери можна зробити всі літери російської абетки.