Олег з дитячим виразом мовчки, серйозно дивився на нього. Туркенич став лагідніший.
— Я, брат, не помилився на слові, що в тебе, може, знань більше, як у мене,— сказав він з виною в голосі.— Це від виховання залежить. Я своє дитинство все на вулиці босоніж пробігав, як Серьожка, і вчився хоч, а справжні знання почали приходити до мене, коли я вже став дорослий. У тебе, знаєш, все-таки мати вчителька, і вітчим був людина політично вихована, а мої старі, сам знаєш,— і Туркенич з добрим виразом кивнув на двері до світлиці.— Оці ось твої знання саме пора настала пустити в справжнє діло,— розумієш? А поліцаїв дражнити, це, брат, мілко плавати. Не цього від тебе й усі наші ждуть. А коли вже говорити всерйоз...— Туркенич значливо вказав великим пальцем кудись високо поза спину,— так ці люди, знаєш, як на тебе надіються!..
— Ох, і х-хороший же ти хлопець, Ваню! — з подивом сказав Олег, весело дивлячись на нього.— І правду кажеш, ох, яку п-правду! — мовив він і покрутив головою.— Що ж, проводь через штаб, коли так...
Вони засміялися.
— Все-таки треба тебе привітати з удачею, я й забув...— Туркенич простяг йому руку.
Олег потрапив додому вже на світанку. І саме в цю хвилину Любка, збираючись до нього в гості, випроваджувала своїх німців. Не спала вона цілу ніч і все-таки не могла не розсміятись, бачивши, як фургон, повний п'яних німців і ведений п'яним шофером, витворяв по вулиці дивовижні викрутаси.
Мати Любці докоряла на чім світ, але дочка показала їй чотири великі бляшанки спирту, які вона встигла вночі поцупити з машини. І мати, хоч була вона проста жінка, зрозуміла, що Любка діяла з якимось своїм розрахунком.
Розділ тридцять дев'ятий
"Земляки! Краснодонці! Шахтарі! Колгоспники!
Усе брешуть німці! Москва була, є та й буде наша! Гіт-лер бреше про кінець війни. Війна тільки розгоряється. Червона Армія ще повернеться в Донбас.
Гітлер жене нас у Німеччину, щоб ми на його заводах стали вбивцями своїх батьків, чоловіків, синів, дочок.
Не їдьте до Німеччини, якщо хочете незабаром на своїй рідній землі, в себе дома обійняти чоловіка, сина, брата!
Німці мучать нас, катують, убивають найкращих людей, щоб залякати нас, поставити на коліна.
Бийте проклятих окупантів! Краще смерть у боротьбі, як життя в неволі!
Батьківщина в небезпеці. Але в неї вистачить сил, щоб розгромити ворога. "Молода гвардія" розповідатиме в своїх листівках усю правду, хоч би яка гірка вона була для Росії. Правда переможе!
Читайте, ховайте наші листівки, передавайте їх зміст із дому в дім, із селища в селище.
Смерть німецьким загарбникам!
"Молода гвардія"
Звідки взявся він, цей маленький аркушик, вирваний із шкільного зошита, край базарного майдану, що кишів людьми, на щиті, де колись вивішувано з обох боків районну газету "Соціалістична Батьківщина", а тепер висять німецькі плакати в дві фарби, жовту й чорну?
Люди із сіл і станиць ще вдосвіта сходились на базар неділешнього дня — з кошиками, лантухами; якась там жінка принесла, може, тільки одне курча, загорнене в гапчірку, а в кого багато вродило овочів або зосталося борошно з минулого врожаю, той привіз своє добро на тачці. Од волів уже не лишилося й згадки — всіх забрав німець, а що вже казати про коней!
Оці ще тачки,— їх народ запам'ятає на багато років! Це тачки не того фасону, щоб возити глину, на однім колесі, а тачки для всякого вантажу, на двох високих колесах,— їх штовхають перед собою, взявшись руками за поперечину. Тисячі, тисячі людей пройшли з ними через увесь Донбас, з кінця в кінець, і в спеку, і в куряву, і в дощ, і в грязь, і в мороз та сніг, але частіше ніж із добром на базар — шукати собі притулок чи могилу.
Ще вдосвіта люди з близьких сіл несли на базар городину, хліб, птицю, садовину, мед. А міський люд виніс з раннього рана — хто шапку, хто хустку, хто спідницю, хто чоботи, а то цвяхи чи сокиру, або сіль, або завалящого ситчику, а може, навіть мадеполаму або старовинного крою сукню з мереживом з бабусиної заповітної скрині.
Мало якого сміливця, або дурня, чи просто підлу людину веде в такий час на базар нажива,— у такий час женуть людину на базар біда й злидні. Німецькі марки ходять тепер по українській землі, та хто їх зна, чи справжні вони і чи вдержаться ті марки, та й, щиро сказати, хто ж їх має? Ні, вже краще старовинний дідівський спосіб,— скільки разів виручав він у лиху годину: я — тобі, а ти — мені... І від раннього ранку юрмляться люди на базарі, тисячі разів обертаючись одне круг одного.
І всі люди бачили: стояв собі щит край базару, стояв, як багато літ підряд. І, як усі останні тижні, висіли на ньому німецькі плакати. І раптом на одному з них — якраз на тому самому, де віялом розляглись фотографії, що зображували парад німецьких військ у Москві, німецьких офіцерів, що купаються в Неві біля Петропавловської фортеці, німецьких офіцерів, які, під руку з нашими дівчатами, гуляють по набережній Сталінграда,— саме на цьому плакаті виник білий аркуш, акуратно списаний чорнилом, зробленим з хімічного олівця.
Поцікавилась нараз одна людина, потім підійшли ще двоє, ще та й ще і от уже купка народу, переважно жінок, стариків, підлітків, зібрались біля щита, і всі просувають голови, щоб прочитати папірець. А хто ж пройде повз купку людей, що втупили очі в списаний аркушик білого паперу, та ще на базарі!
Величезний натовп нуртував біля щита з аркушиком. Передні стояли мовчки, але не відходили: непереборна сила спонукувала їх знов та знов перечитувати ці слова. А задні, намагаючись пропхатись до листівки, галасували, сердились, питали, що там написано. І хоч ніхто не відповідав і пробитись не можна було, величезна юрба, дедалі більшаючи, знала вже, про що волає маленький цей листочок, вирваний із шкільного зошита: "Неправда, що німецькі війська йдуть парадом по Красній площі! Неправда, що німецькі офіцери купаються біля Петропавловської фортеці! Неправда, що вони гуляють з нашими дівчатами по сталінградських вулицях! Неправда, що нема вже на світі Червоної Армії, а тримають фронт монголи, найняті англійцями!" Все це — неправда. Правда в тому, що лишилися в місті свої люди, які знають правду, і вони безстрашно кажуть єдину цю правду народові.