Петер Фенбонг знав, що шефи повернуться лише пізнього вечора. Тому він послав своїх солдатів до парку під командуванням молодого ротенфюрера, а сам лишився в двірницькій при тюрмі.
В останні місяці, запрацювавшись, він ані хвилини не лишався на самоті й не мав змоги не тільки вимитися з ніг до голови, а навіть змінити білизну, бо він боявся, щоб хтось не побачив, що він носить на тілі під білизною.
Коли виїхали майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер, і пішли в парк солдати СС та солдати жандармерії, і все стихло в тюрмі, унтер Фенбонг пройшов на тюремну кухню й попросив у кухаря каструлю гарячої води й таз, щоб умитись,— холодна вода завжди стояла^ в бочці, в сінях двірницької.
Вперше після багатьох шкварних днів подув холодний вітер і погнав по небу низькі, набряклі дощем хмари; день був сірий, схожий на осінній, і вся природа цих вугільних районів,— не кажучи вже про відкрите всім вітрам містечко з його стандартними будинками й вугільним пилом,— обернулося найбільш непоказними сторонами. У двірницькій було досить видно, щоб умитись, але Петер Фенбонг хотів, щоб ного не тільки не застали тут зненацька, але й не могли б побачити крізь вікно, тому він опустив чорний папір на вікні і ввімкнув світло.
Хоч як він звик з початку війни ось так жити, як він жив", хоч як притерпівся до власного гидкого запаху, все-таки він відчував невимовну насолоду, коли нарешті зміг зняти з себе все й трішки побути голим, без цього тягаря на тілі. Він був тілистий од природи, а з роками став просто гладшати й дуже пітнів під своїм чорним мундиром. Білизна, не змінювана кілька місяців, стала слизька й смердюча від прокислого поту, що просочив її, і зжовта-чорна від мундира, який линяв з вивороту.
Петер Фенбонг зняв білизну й, вилискуючи тілом, давно не митим, але білим од природи, порослим на грудях та по ногах і навіть трохи по спині білявим кучерявим волоссям. І коли він зняв білизну, виявилося, що носить він на тілі своєрідні вериги. Це були навіть не вериги, це скидалося більше на довгу бинду для набоїв, яку носили в давнину китайські солдати. Це була розділена на маленькі кишеньки, кожна з яких застібалась на ґудзик, довга стрічка з прогумованої тканини, що сповивала тіло Петера Фенбопга навхрест через обидва плеча й охоплювала його вище пояса. Збоку її стягали засмальцьовані білі тасьми, зав'язані бантиком. Більшість цих маленьких, розміром з обойму, кишеньок була туго напхана, а меншість лишалася ще порожня.
Петер Фенбонг розпустив тасьми біля пояса й зняв з себе цю бинду. Вона так давно обвивала його тіло, що на ньому, білому та повному, хрест-навхрест по спині й по грудях і ободом вище пояса, утворився темний слід того нездорового ігольору, який буває від пролежнів. Петер Фенбонг зняв бинду і дбайливо та акуратно,— вона була й справді дуже човга й важка,— поклав її на стіл і зразу почав люто чухатись. Він несамовито, шалено розчухував усе своє тіло короткими тупими пальцями, роздирав собі груди, й живіт, і ноги і все намагався дістати до спини то через одне плече, то через друге, то заломлював праву руку знизу, під лопатку, і чухав себе великим пальцем, крекчучи й стогнучи від насолоди.
Трохи вгамувавши сверблячку, він обережно відстебнув ґудзика внутрішньої кишені мундира й витяг невеличку, схожу на кисет, шкіряну торбочку, з якої висипав на стіл іптук тридцять золотих зубів. Він хотів був розподілити їх у дві-три ще не заповнені кишеньки бинди. Але, якщо йому вже поталанило залишитися самому, він не вдержався, щоб пе полюбуватися всім, що було в інших наповнених кишеньках,— він так давно цього всього не бачив. І він, акуратно розстібаючи ґудзичок за ґудзичком, став викладати все з кишеньок окремими купками та стопками і незабаром захарастив ними весь стіл. Так, було на що подивитись!
Тут була валюта багатьох країн світу — американські долари й англійські шилінги, франки французькі й бельгійські, крони австрійські, чеські, норвезькі, румупські леї, італійські ліри. Вони були підібрані по країнах, золоті мотте-ти до золотих, срібні до срібних, папірці до папірців, серед яких була навіть акуратна стопка радянських "синеньких", тобто сотенних, від яких він, правда, не чекав ніякої матеріальної вигоди, але які все-таки лишив у себе, бо його зажерливість переросла вже в маніакальну пристрасть колекціонування. Тут були купки дрібних золотих речей — каблучок, перснів, шпильок, брошок — з коштовними камінцями й без них і окремо — купки дорогоцінних камінчиків та золотих зубів.
Тьмяна електрична лампочка під стелею, загиджена мухами, освітлювала ці гроші й дорогоцінності на столі, а він сидів перед ними на табуреті, голий, лисий, волосатий, у світлих рогових окулярях, розставивши ноги і все ще зрідка чухаючись, збуджений і вельми задоволений собою.
Хоч було їх тут чимало, цих дрібних речей, і грошей, він міг би, розбираючи кожну монетку й кожну дрібничку, розповісти, де, коли, за яких умов і в кого він її відібрав чи з кого зняв, і в кого вирвав зуби, бо з того самого моменту, як він прийшов до висновку, що повинен робити це, щоб не пошитися в дурні, він тільки цим і жив — все інше було вже самою видимістю життя.
Зуби він виривав не тільки в мертвих, а і в живих, але все-таки він оддавав перевагу мертвим, у яких можна було рвати без особливого клопоту. І коли в партії арештованих він бачив людей з золотими зубами, він ловив себе на тому, що йому кортить, щоб мерщій кінчалася вся процедура допитів і щоб людей цих скоріше можна було умертвити.
їх було так багато, вбитих, замордованих, пограбованих, чоловіків, жінок, дітей, котрі стоять за цими монетками, зубами й дрібничками, що коли він дивився на все це, до почуття солодкого збудження й самовдоволення завжди домішувався й деякий неспокій. Він походив, однак, не від нього самого, Петера Фенбонга, а від якогось уявного, вельми пристойно зодягненого пана, цілковитого джентльмена, з перснем на правому мізинці, в м'якому дорогому світлому капелюсі, з обличчям гладенько виголеним, коректним і сповненим осуду проти Петера Фенбонга.
Це був дуже багатий чоловік, багатший за Петера Фенбонга з усіма його дорогоцінностями. Але все-таки він вважав, що має право осуджувати Петера Фенбонга за його спосіб збагачення, бо той спосіб начебто брудний. І з джентльменом цим Петер Фенбонг провадив безконечну суперечку, дуже, проте, лагідну, бо говорив тільки сам Петер Фенбонг, який стоїть у цій суперечці на значно вищих і твердіших позиціях сучасної ділової людини, котра знав життя.