— Папір! — вигукнув Валько.— Пам'ятаєш, що казав нам Іван Федорович?.. Повірив паперові більше, ніж людині,— зітхнув він з мужньою печаллю в голосі.— Атож, так буває в нас частенько... Ми самі ж його пишемо, а потім пе бачимо, як він бере гору над нами...
— То ще не все, Андрію,— сумно сказав Шульга,— я що маю розповісти про Кіндратовича...
І він розповів Валькові, як узяв під сумнів Кіндратовича, котрого знав змолоду, взяв під сумнів, дізнавшись про історію з сином Кіндратовича і про те, що Кіндратович приховав її, коли погоджувався віддати свою квартиру підпільній організації.
Матвій Костьович знову згадав усе це й жахнувся з того, як сталося, що звичайна життєва історія, яких немало буває в житті простих людей, очорнила перед ним Кіндратовича, а натомість йому сподобався Гнат Фомін, якого він зовсім пе знав і в якому було стільки бридкого.
І Валько, що знав усе це з уст Кіндратовича, став іще хмурніший.
— Форма! — хрипко сказав Валько.— Звичка до форми... Багато хто між нами вже звик, що народ живе краще, як жили наші батьки за старих часів, що кожну людину люблять бачити по формі — чистенькою та гладенькою. Кіндратович, божа душа, з форми випав і видався тобі чорненьким. А той Фомін, будь він проклятий, в акурат прийгаовся по формі, чистенький та гладенький, а він був же чорніший від ночі... Ми колись проґавили його чорноту, самі набілили його, висунули, прославили, підігнали під форму, а потім вона ж застувала нам очі. А тепер за те ти й розплачуєшся життям.
— То правда, то свята правда, Андрію,— сказав Матвій Костьович, і, хоч яке важке було те, про що вони говорили, очі його раптом бризнули ясним світлом.— Скільки днів та ночей я тут сиджу, а не було години, щоб я не думав про це... Андрію! Андрію! Я ж низова людина, і не мені говорити, скільки праці випало в житті на мої плечі. А як озирнусь я зараз на моє життя, бачу, в чім моя помилка, бачу, що не сьогодні я її вчинив. Мені от уже сорок шостий пішов, а я все кручусь, кручусь на одному місці, як кажуть, у повітовому масштабі — років двадцять! І все в чиїх-небудь заступниках... їй-богу! Нас раніш так і називали — укомщи-ки, а тепер кажуть — райкомщики,— з усмішкою мовив
Шульга,— Довкола мене стільки нових працівників піднялося, стільки товаришів моїх, таких самих райкомщиків, пішло вгору, а я все тягну, тягну той самий віз. І звик! Сам не знаю — як, коли воно почалось, а звик. А звик — значить, відстав...
Голос Шульги зненацька урвався, і він у хвилюванні схопився за голову великими своїми руками.
Валько розумів, що Матвій Костьович очищає душу перед смертю, і тепер не можна вже ні докоряти, ані виправдовувати, і мовчки слухав його.
— Що може бути найдорожче в світі,— знову заговорив Шульга,— заради чого варто жити, працювати, вмирати? То ж наші люди, людина! Та чи є на світі щось красивіше од нашої людини? Скільки праці, злигоднів прийняла вона на свої плечі за нашу державу, за народне діло! У громадянську війну восьмушку хліба їла — не ремствувала, в рекоп-струкцію стояла в чергах, драну одежу носила, а не проміняла свого радянського первородства на галантерею. І в цю Вітчизняну війну — зі щастям, з гордістю в серці понесла вона свою голову на смерть, прийняла будь-які злигодпі, труд,— навіть дитина прийняла це на себе, вже не кажучи про жінку,— а це все ж наші люди, такі ж, як ми з тобою. Ми вийшли з-поміж них, всі найкращі, найрозумніші, талановиті, знатні наші люди,— всі вийшли з-поміж них, з-поміж простих людей!.. Не тобі говорити, що все мов життя працював я заради них... Але ж ти знаєш, як у нас буває: крутишся, крутишся ти в цих справах, а справи все найважливіші, найнегайніші, і от уже й не помічаєш, що справи йдуть самі собою, а людина живе сама собою... Ах, Андрію! Як ішов я од Лізи Рибалової, бачив я там трьох парубків та дівчину, сина її, й дочку, та двох їхніх товаришів, як зрозумів я... Андрію!.. Які були в них очі! Як вони подивились на мене! Якось уночі прокинувся я тут, у камері, мене аж дрож пройняв. Комсомольці! То ж напевно комсомольці! Як же я повз них пройшов! Як це могло статись? Чому? А я знаю чому. Скільки разів до мене звертались комсомольці району: "Дядьку Матвію, зроби доповідь для молоді про жнива, про сівбу, про план розвитку нашого району, про обласний з'їзд Рад, та хіба мало про що". А я їм: "Та ніколи мені, та ну вас, комсомолія,— самі вправляйтесь!" А іноді не відкараскаєшся, згодишся, а потім як нелегко цю доповідь зробити! Тут, розумієш, зведення до облземвідділу, там чергова комісія для погодження та розмежування, а тут іщо треба встигнути до директора рудоуправління бодай на годинку,— йому, бачиш, п'ятдесят років стукнуло, а хлоп'якові його минув рік, і він так цим пишається, що справляє вроді іменини й хрестипи, не прийдеш — образиться... Ось ти поміж цими справами, не підготувавшись, і біжиш до комсомольців на доповідь. По пам'яті балакаєш "загалом і в цілому", добуваєш із себе слова такі, що в самого щелепи вивертає, а в молодих людей і поготів... Ой сором! — раптом вигукнув Матвій Костьович, і його велике обличчя побаг-ряніло, і він сховав його в долоні.— Вони ждуть від тебе доброго слова, як їм жити, а ти — "загалом і в цілому"... Хто є перший вихователь молоді нашої? Учитель. Учитель! Слово ж яке! Ми з тобою кінчали церковно-приходську школу, ти її скінчив років на п'ять раніш од мене, а й ти, мабуть, пам'ятаєш учителя Миколу Петровича. В нас на руднику він учив дітей років п'ятнадцять, поки від сухот не вмер. Я й зараз пам'ятаю його оповідання про будову світу — сонця, землі, зірок, він, може, перший похитнув у нас віру в бога й відкрив очі на світ... Учитель! Легко сказати! В нашій країні, де вчиться кожне дитя, вчитель — це перша людина. Майбутнє наших дітей, нашого народу — в руках учителя, в його золотім серці. Треба б, побачивши його на вулиці, за п'ятдесят метрів шапку скидати з поваги до нього. А я? Сором згадати, як щороку, коли надходила пора подбати про ремонт шкіл, про опалення, директори ловили мене в дверях кабіпетів і канючили ліс, цеглу, вапно, вугілля. А я все відбувався жартом: не моє діло, мовляв, нехай райвно дбає. І не вважав це за ганьбу для себе. Думав дуже просто: план по вугіллю виконано, по хлібу перевиконано, зяб піднято, м'ясо здали, шерсть здали, привітання секретареві обкому послали,— мене тепер не чіпай. Хіба не правда?.. Пізненько, пізненько я зрозумів усе це, а все-таки душі моїй легше — від того, що зрозумів. Сам-бо я хто такий? — з усмішкою, соромливою, доброю та винуватою, сказав Матвій Костьович.— Я з самої плоті народу, з самого його низу, син його і слуга. Я ще тоді, в сімнадцятому році, як почув Леоніда Рибалова, зрозумів, що немає вищого щастя, як служити народові, і з цього пішла моя доля комуніста-працівника. Пам'ятаєш те наше підпілля, партизанство? Де ми, діти неписьменних батьків і матерів, знайшли таку силу душі й відвагу, щоб витримати й пересилити німців-окупантів, білих? Тоді здавалося, аж ось воно, найважче,— пересилимо, там буде легше. А найважче було попереду. Пам'ятаєш комітети незаможних селян, продрозверстка, куркульські банди, махновщина, і раптом — бац! Неп! Учись торгувати. Га? І що ж, стали торгувати. І навчились!