Після цього, як відомо, юний джентльмен зробив веселу гримасу, але, вважаючи, що радіти нема чого, глибоко зітхнув, а розміркувавши, що сумувати не слід, зробив знову веселу гримасу і, нарешті, поринув у кладезь мовчання, на самісіньке дно...
Так само, як і брат, я розреготався над бідним Тутсом, звернувши на себе увагу прохожих. Виявилося, що провидіння, якому я вручав свої безтурботні кроки на досить людних вулицях, привело мене майже до самого кінця. Попереду виднілася Київська вулиця, де була бібліотека. А я, захопившись окремими сценами, ще далеко не дійшов до тих "грядущих років", коли містер Домбі повинен пригадати свою жорстокість до дочки...
Мабуть, ще й тепер недалеко від Київської вулиці, в Житомирі стоїть церква св. Пантелеймона (здається, так). В той час між якимсь виступом цієї церкви і сусіднім будинком була заглибина, ніби ніша. Побачивши цей затишний куточок, я зайшов туди, сперся об стіну і... час полинув над моєю головою... Я не помічав уже ні гуркоту вулиці, ні тихого польоту хвилин. Як зачарований, я ковтав сцену за сценою, без надії дочитати все до кінця і не в силі одірватись. В церкві задзвонили до вечерні. Прохожі часом спинялись і здивовано дивились на мене в моєму захистку... їх постаті докучливими, невиразними плямами вирисовувалися в полі мого зору, нагадуючи про вулицю. Молоді євреї — народ жвавий, верткий і насмішкуватий — кидали іронічні зауваження і про щось настирливо запитували. Одні проходили, інші зупинялися... Купка зростала.
Один раз я здригнувся. Мені здалося, що квапливою ходою пройшов брат, розмахуючи тростинкою... "Не може бути,— заспокоював я себе, але все-таки став швидше перегортати сторінки... Друге одруження містера Домбі... Гордовита Едіф... Вона любить Флоренсу і з презирством ставиться до містера Домбі. Ось, ось, зараз почнеться... "Нехай пригадає містер Домбі..."
Але тут моє зачаровання було несподівано перерване: брат, який встиг сходити в бібліотеку і повертався звідти здивований тим, що не знайшов мене, звернув увагу на купку єврейської молоді, яка зібралася коло мого захистку. Ще не знаючи предмету їхньої цікавості, він протиснувся крізь них і... Брат був запальний і вважав порушеними свої привілеї. Тому він швидко ввійшов у мій притулок і схопив книжку. Інстинктивно я намагався удержати її, не випускаючи з рук і не відриваючи очей... Глядачі шумно раділи, сповнюючи вулицю реготом і криками...
— Дурень! Зараз закриють бібліотеку,— крикнув брат і, вирвавши книжку, побіг вулицею. Я, збентежений і присоромлений, пішов за ним, весь ще під владою прочитаного, супроводжуваний юрбою єврейських хлопчаків. На останніх, нашвидку перегорнутих сторінках передо мною промайнула ідилічна картина: Флоренса заміжня. У неї хлопчик і дівчинка, і... якийсь сивий старик гуляє з дітьми і дивиться на внучку з ніжністю і печаллю...
— Невже... вони помирилися? — спитав я, зустрівши брата, який повертався з бібліотеки, задоволений, що встиг ще взяти новий роман і, значить, не залишився без читання на святковий день. Він був відхідливий і вже тільки сміявся з мене.
— Тепер ти вже остаточно мешігінер... Здобув надовго популярність... Ти питаєш: чи простила Флоренса? Так, так... Простила. У Діккенса завжди кінчається перемогою доброчесності і примиренням.
Діккенс... Дитинство невдячне: я не дивився на прізвище авторів книжок, які давали мені втіху, але де прізвище, таке сріблясто-дзвінке і приємне, зразу запало мені в пам'ять...
Так от як я вперше,— можна сказати на ходу,— познайомився з Діккенсом.
1912 р.