Теодор зробив паузу, скуйовдив бороду і ковтнув трохи вина.
– Заледве встигли вони закінчити модернізацію, як спалахнула перша пожежа. Трапилось так, що я був поблизу і все бачив на власні очі. Загорівся гараж, і, поки його власник бігав на пожежну станцію розбивати скло, полум'я розбуялось не на жарт. Одразу зчинилася сварка, бо начальнику допекло, що його новий пожежний сигнал проіснував так недовго. Він вишпетив власника гаража, мовляв, треба було просто постукати в двері. Адже сигнал новий-новісінький, і за один тиждень скло на ньому не заміниш. Врешті-решт на вулиці викотили пожежну машину, і вся команда стала напоготові. Шеф виступив з короткою промовою, закликаючи кожного виконати свій... гм... обов'язок. Всі зайняли свої місця і трохи посперечалися через те, кому випаде честь калатати у дзвін, але кінець кінцем начальник узяв цю місію на себе. Треба сказати, що коли машина нарешті прибула на пожежу, враження вона справляла надзвичайно ефектне. Пожежники зіскочили на землю й заметушилися з діловим виглядом. Розмотали величезний шланг, але тут знову виникла заминка. Ніхто не міг знайти ключа, щоб відчинити машину ззаду, де прилаштовується шланг. Шеф згадав, що віддав його Яні, а Яні, здається, сьогодні вихідний. Після тривалих суперечок хтось побіг до Яні додому... е-е... на щастя, мешкав він неподалік. Чекаючи його повернення, пожежники милувались полум'ям, яке тепер палахкотіло на повну силу. Прибіг нарочний і сповістив, що Яні немає вдома, але, за словами жінки, він пішов на пожежу. Кинулися шукати в натовпі і таки надибали його серед роззяв, з ключем у кишені. Начальник страшенно розсердився і закричав, що саме такі вчинки і створюють погане враження про пожежників. Відкрили машину, приладнали шланг і пустили воду, хоча на той час, звісно, від гаража вже майже нічого не лишилось, він... е-е... згорів дощенту.
Після тривного ленчу гості так обважніли, що їм хотілось тільки спокійно відпочивати на веранді. Пропозицію Кралевського організувати команду для гри в крикет зустріли без жодного ентузіазму. Лише декількох з нас, найенергійніших, Спіро відвіз до моря, де ми ніжились у воді, доки настав час іти пити чай – ще один з маминих гастрономічних тріумфів. Хисткі піраміди гарячих ячмінних коржиків; розсипчасте, тоненьке пісочне печиво; тістечка, схожі на снігові замети, з яких сочиться варення; брунатні соковиті кекси з фруктовою начинкою; імбирні пряники, крихкі, мов Корали, приготовлені на меду.
Розмова майже завмерла. Чулося тільки легке дзеленчання чашок та щиросерде зітхання якого-небудь ситого по горло гостя, кого частували ще одним шматком пирога. Опісля всі розійшлися по веранді, вряди-годи мрійливо перекидаючись словом, спостерігаючи, як крізь оливкові гаї напливають зеленкуваті сутінки, а густі тіні від виноградного листя притьмарюють обличчя співтрапезників.
Коли раптом з-за дерев вигулькнув автомобіль Спіро, що вертав із чергової загадкової поїздки невідомо куди, гучним ревінням клаксона оповіщаючи всіх про своє прибуття.
– Чого це Спіро порушує тишу такими огидними звуками? – стражденним голосом поцікавився Ларрі.
– Атож, атож, – промимрив напівсонний Кралевський. – О цій порі миліше слухати солов'їв, а не автомобільні гудки.
– Пригадую своє здивування, – пролунав у напівтемряві лукавий голос Теодора, – коли вперше мені довелося їхати зі Спіро. Не пам'ятаю зараз дослівно, про що тоді йшлося, але несподівано він заявив мені: "Знаєте, лікарю, коли я проїжджаю через яке-небудь село, там завжди безлюдно". Я з жахом уявив собі... гм... безлюдні поселення і величезні гори трупів обабіч дороги... За мить Спіро додав: "Еге ж, коли я лечу через село, я завжди сигналю на гвалт і розлякую всіх до смерті".
Автомобіль підкотив до будинку, світло фар на секунду ковзнуло по веранді, висвітивши зелену філігрань вологих виноградних листків, невеличкі групи гостей, що гомоніли й сміялися, двох сільських юнок в пурпурових хустинах, які накривали на стіл, злегка човгаючи босими ногами по кам'яних плитках. Машина спинилась, гуркіт мотора затих, і Спіро вивалився на стежку, притискуючи до грудей чималий і, очевидно, важкий клунок в обгортковому папері.
– Пресвятий боже! Дивіться! – драматично вигукнув Ларрі, вказуючи на клунок тремтячим пальцем. – Видавці знову повернули мені рукопис.
Спіро вповільнив кроки і насупив брови.
– Ні, мастер Ларрі, слово честі, ні, – пояснив він серйозно. – Тут три індички. Моя жінка засмажила їх для вашої матері.
– А! Тоді ще є надія, – зітхнув Ларрі з перебільшеним полегшенням. – Від шоку я мало не знепритомнів. Ходімо всі до хати, перехилимо по чарці.
В кімнатах горіли лампи. Різнобарвні фрески Марго, розвішані по стінах, тихо шелестіли від вечірнього леготу. Забриніли, задзеленькали келихи, корки глухо ляскали, мов камінці, кинуті у колодязь, сифони зітхали, ніби втомлені поїзди. Гості потроху оживали; очі в них заблищали, розмови звучали дедалі голосніше.
Втомившись від галасу і втративши надію привернути до себе мамину увагу, Додо вирішила самотиною прогулятися по садку. Не встигла вона пришкандибати до освітленої місяцем магнолії, як зненацька перед нею виросла ціла зграя наїжачених, агресивних, страхітливих псів, які, без сумніву, мали найлихіші наміри щодо неї. Перелякано завищавши, Додо задерла хвоста і кинулась назад до будинку з максимально можливою для її коротких тлустих ніг швидкістю. Проте жагучі залицяльники не збирались відступати без боротьби. Цілісінький день вони простирчали тут на спеці, сподіваючись познайомитися з Додо, і тепер не бажали втрачати таку послану небом нагоду. З пронизливим криком Додо увірвалась в переповнену вітальню, а за нею вихором влетіла зграя засапаних, знавіснілих псів.
Роджер, В'юн та Нехлюй, що тихо-мирно дрімали на кухні, стрімголов примчали в кімнату й аж остовпіли від обурення. Якщо вже комусь і судилося звабити Додо, міркували вони, то це має бути один з них, а не якийсь там миршавий, зачучверілий селюцький псюга. І вони озвіріло накинулись на переслідувачів Додо. Закрутилася дика веремія, собаки затято зчепилися між собою, а нажахані гості в паніці повилазили на стільці й крісла, рятуючись від оскаженілих псів.