– Мене завжди... вражає... ви розумієте...
– Не баріться, Тео, мерщій! – підганяли ми хором.
І ми всі, промайнувши чотири сходові клітки, вривалися на горище. Роджер біг попереду, радісно гавкаючи. Пирскаючи сміхом, ми важко гупотіли по дощаній підлозі, розчиняли навстіж вікна й вихилялися назовні, прикипівши зором до гладенького плеса затоки, що в обрамленні оливкових дерев видавалося круглим блакитним оком.
Гідроплан, схожий на товстого незграбного гусака, пролітає над оливковими гаями, опускаючись нижче й нижче. Ось він вже над самісінькою водою, його відображення мигтить на лазуровій гладіні. Теодор, затамувавши дихання, стежить за його летом. Нижче, нижче... І раптом літак черкається об поверхню, лишає за собою розгорнутий пелюсток піни, мчить далі і нарешті сідає на воду. Він стрибає на брижах, а за ним віялом розбігається біла піна. Аж ось гідроплан стишує хід, зупиняється, і Теодор проводить пальцем по кінчику бороди й зітхає.
– Угу... так, – мимрить він, обтрушуючи руки від пилу, – це дійсно... е-е... захопливе видовище.
Вистава скінчилася. Тепер треба чекати наступного тижня, коли знову прилетить гідроплан. Ми зачиняємо вікна і галасливою юрбою спускаємося вниз – допивати чай. За тиждень повторюється точнісінько те саме.
Ми з Теодором любили ходити разом на прогулянки, іноді просто в сад, а іноді на далекі відстані. Навантажені коробками й сачками, ми чимчикували серед олив, а попереду, нюхаючи землю, жваво вистрибував Роджер. Нас цікавило геть чисто все, що стрічалось по дорозі: квіти, комахи, каміння, птахи.
Теодор, безумовно, володів невичерпними знаннями про все на світі, але його ерудиція не приголомшувала співбесідника; ви відчували, що він не повчає вас, а швидше нагадує, з властивою йому делікатністю, про давно відомі, але призабуті факти. Теодор полюбляв каламбурити; його веселі розповіді були пересипані дотепами й жартами, од яких найбільше задоволення отримував він сам. В очах у нього грали пустотливі бісики, ніс морщився, і він безгучно сміявся в бороду зі своїх кострубатих жартів, а ще більше із самого себе.
Канави, ставки, калюжі були для нас незвіданими джунглями, де аж кишіло живиною. Крихітні циклопи, водяні блохи, зелені й коралово-рожеві, ширяли, мов птахи, між баговинням, а по мулистому дну скрадалися тигри ставків: п'явки та личинки бабок. Кожне дуплисте дерево було ретельно обстежено, адже в ньому, в невеличкій калюжці води, могли виявитись личинки комарів; кожен замшілий камінь, кожна трухлява колода прискіпливо перевірялася.
Прямий, підтягнутий Теодор стояв на березі ставка, обережно водив під водою маленьким сачком, витягав його і уважно розглядав вміст скляної пляшечки, прикріпленої до краю сачка.
– Аг-га! – вигукував він дзвінким від хвилювання голосом, і борода його задиралася вгору. – Гадаю, що це Сeriodaphnia laticaudata.
Тоді виймав з жилетної кишені лупу і ще пильніше вдивлявся у пляшечку з дрібного водяною фауною.
– А, гм... так... дивовижно... це laticaudata. Будь ласка... е... передай мені чисту пробірку... гм... дякую.
Він опускав у пляшечку стержень авторучки, всмоктував ним крихітне створіння і пересаджував його в пробірку...
Здається, там більше немає нічого вартого уваги... – Він продовжував зосереджено вивчати улов. – Ах так, я й не помітив... досить цікава личинка веснянки... бачиш?... Гм... вона зробила собі чохлик з уламків черепашок молюсків... правда ж, гарно?
На дні пляшечки лежав тонкий, півдюйма завдовжки чохлик, витканий, здавалося, з шовку. На ньому, мов гудзики, рясніли крихітні пласкі черепашки равликів. З одного кінця цієї чарівної хатки визирав господар – огидний черв'як з головою мурашки. Личинка звільна повзла по склу й тягла за собою свою гарненьку хатинку.
– Якось я провів експеримент, – сказав Теодор. – Наловив цих... е... личинок і познімав з них чохлики. Звісно, не ушкодивши самих личинок. Розмістив їх у слоїках з чистісінькою водою, де не було ніякого... е... будівельного матеріалу для нових оболонок. Тоді поклав у кожен слоїк заготовки різного кольору: в один – дрібні сині й зелені намистини, в другий – крихти цегли, білий пісок... е... різнобарвні скалки. Вони спорудили з цього всього нові хатинки, і, мушу визнати, я був зачарований їхньою красою і... е... барвистістю. Безперечно, це дуже талановиті архітектори.
Він вилив воду назад у ставок, і ми рушили далі.
– До речі, про архітектуру, – провадив Теодор, і в очах його блиснули іскорки. – Не розповідав я тобі, що трапилось з одним моїм... е... приятелем? Гм, так. Ну от, у нього був за містом невеличкий котедж, а коли його сім'я... гм... збільшилася, він вирішив, що тепер у них тіснувато і треба надбудувати ще один поверх.
Гадаю, він трохи переоцінив свої... гм... архітектурні здібності і самотужки взявся складати проект. Гм, ха, атож. Все йшло нормально, поверх надбудували швидко, з усіма спальнями, ванними тощо. Мій друг влаштував вечірку з нагоди завершення робіт, і всі ми виголошували тости за... гм... нову частину будинку. В урочистій обстановці зняли риштовання, і ніхто не завважив нічого... гм... дивного, доки один запізнілий гість захотів оглянути нові кімнати. Тоді-то й з'ясувалося, що там не було сходів. Розумієш, в своїх кресленнях мій приятель, як видно, забув про сходи, а під час... е... робіт він та його підручні настільки звикли видиратись на горішній поверх по риштаках, що ніхто з них навіть не звернув уваги на цей... е... недолік.
Цілий день ми блукали по спеці, зупиняючись біля водоймищ, продираючись крізь духмяні зарості миртів; чимчикували по плантаціях дрібнолистого вересу, міряли білі курні шляхи. Вряди-годи нам навстріч плентав сумовитий осел з сонним селянином на спині.
Надвечір, коли наші колби, пляшки й пробірки наповнювались дивовижною розмаїтою фауною, ми вертали додому. Небо о цій порі ледь-ледь золотилося; в повітрі, густо настояному на вечірніх пахощах, вже віяло прохолодою. Ми йшли присмерковими оливковими гаями, а перед нами, висолопивши язика, біг Роджер. Він часто озирався назад, боячись загубити нас. Розпашілі, зморені, запорошені, обвішані роздутими сумками, від чого приємно терпли плечі, ми з Теодором крокували вперед і співали пісню, якої він мене навчив. Бадьорий мотив цієї пісні зміцнював наш дух, додавав сил, і в присмерковому гаю радісно лунав Теодорів баритон та мій пронизливий дискант.