Тиждень по тому Квазімодо щосили намагався знову завоювати мою любов. Сідав під дверима й звабливо туркотів крізь щілину, але тільки-но серце моє лагіднішало, як в очі мені впадав його ядучо-зелений хвіст і я згадував нашу зіпсовану карту.
Ахіллес одного разу також відвідав наш урок, але йому не припало до душі сидіти сиднем. Цілісінький ранок він безупинно швендяв по кімнаті, тицявся в двері, в плінтуси, а потім, утелющившись кудись під шафу, шкряботів так відчайдушно, що ми мали визволяти його звідти. Кімната була невеличка, і, щоб зрушити з місця, приміром, шафу, нам доводилося совати всі меблі. Після третьої перестановки Джордж заявив, що зроду не працював вантажником, це йому не під силу, і додав, що Ахіллес, мабуть, відчує себе щасливішим на лоні природи.
Отже, з нами зостався один Роджер. Звичайно, приємно знати, що завжди можеш поставити ноги на його кудлату спину, поки б'єшся над задачкою, і все одно, мені важко було зосередитись. Сонячне сяйво лилося крізь віконниці, лишало тигрові смуги на столі, на підлозі, нагадуючи про силу-силенну невідкладних справ на острові.
Там, за вікном, на мене чекали просторі оливкові гаї з лунким дзвоном цикад; виноградники на схилах, розділені замшілими кам'яними стінами, де шастали візерунчасті ящірки; миртові хащі, всіяні комашнею; нерівне пустище, де зграйки строкатих щиглів з радісним свистом пурхали з одної колючої квітки на іншу.
Розуміючи все це, Джордж мудро вирішив запровадити нову систему занять на свіжому повітрі. Раз у раз він прибував на уроки з великим пухнастим рушником, і ми прямували через оливняк на дорогу, вкриту порохом, ніби килимом білого оксамиту. Звертали вбік на вузьку козину стежку, минали пасмо мініатюрних скель і виходили до самотньої затоки з піщаним пляжем-півмісяцем. Гайок невисоких олив біля берега дарував прохолодну тінь. З вершини стрімчака вода в затоці видавалась такою спокійною і прозорою, аж не віри лось, що вона взагалі там є. Рибини мовби ширяли в застиглому повітрі над брижуватим піском; крізь шестифутову товщу чистої води на кругляках пляміли актинії (морські анемони) з тендітними пістрявими щупальцями і раки-самітники, що тягали за собою свої спіралеподібні хатинки.
Ми роздягалися під оливами, входили в теплу прозору воду й пливли долілиць над камінням і водоростями, часом пірнаючи по якусь морську дивовижу: надзвичайної краси мушлю чи по величезного рака-самітника, що на його черепашці пишалась актинія, ніби рожева квітка на капелюшці. Де-де на піщаному дні росли видовжені чорні водорості-ламінарії, і там поміж них жили голотурії (морські огірки). Занурившись у воду, ми пильно розглядали дно під густим плетивом вузького блискучого листя, зеленого й чорного, над яким ми шугали, мов яструби над казковим лісом.
У просвітках між водоростями лежали голотурії, – чи не найпотворніші представники морської фауни. Дюймів шість завдовжки, вони схожі достоту на роздуті коричневі сосиски, вкриті грубою бородавчастою шкурою; ці примітивні, миршаві створіння непорушно лежать на одному місці, злегка похитуючись від хвиль, всотуючи морську воду одним кінцем тіла і випускаючи її через другий. Крихітні морські рослинні й тваринні організми відфільтровуються десь усередині сосиски, відтак переходять до її елементарно влаштованого шлунка. Навряд чи можна сказати, що голотурії живуть цікаво. Одноманітно, монотонно вони гойдаються на піщаному дні, всотуючи в свою утробу морську воду. Важко уявити, щоб ці недоладні сосиски спромоглись якимось чином захистити себе, а проте навіть у них є своєрідний спосіб виявляти невдоволення. Витягніть їх з моря, і вони без видимих м'язових зусиль випустять струмінь води з будь-якого кінця свого тіла.
Саме з оцим водяним пістолетом ми вигадали собі гру. Кожен озброювався голотурією і стріляв нею в море, завважуючи при цьому, в якій точці струмінь торкнеться поверхні води. Потім ми швидко пливли туди; вигравав той, хто більше знаходив у своїй зоні різноманітних морських мешканців. Часом, як і у всякій грі, пристрасті розпалювались, ми звинувачували один одного в шахрайстві, ображалися. В таких випадках голотурія слугувала годящою зброєю, яку можна було спрямувати на супротивника. Скориставшись послугами сосисок, ми завжди клали їх на обжите місце в підводних хащах. А коли поверталися туди знову, картина не мінялась: голотурії лежали точнісінько як і досі, спокійно похитуючись з боку на бік.
Вичерпавши всі можливості морських огірків, ми починали шукати нові мушлі для моєї колекції або ж довго гомоніли про мешканців підводного світу. Щоправда, бувало, Джордж похоплювався: адже ці заняття, хоч би які утішні, годі назвати освітою в строгому розумінні слова. Тоді ми підпливали ближче до берега і влаштовувались на мілизні. Урок продовжувався, а навколо нас збиралися зграйки мільки й лоскотали ноги.
Отже, французька та британська флотилії сходилися для вирішального бою. Коли ворог підступив зовсім близько, адмірал Нельсон стояв на містку й дивився в бінокль... Про наближення французів його допіру застерегла дружня чайка... Що?.. е-е, гадаю, то була велика морська чайка... гм... Кораблі розвертались один перед одним... Звісно, за тих часів вони не могли розвинути високу швидкість: жодного двигуна, лише вітрила... Ні, не було навіть і підвісного двигуна... Британські моряки трохи нервували, бо французи видавалися такими сильними... Але коли побачили, що Нельсон не звертає на тих аніякісінької уваги, а сидить на містку і перебирає свою колекцію пташиних яєць, вони збагнули, що боятися їм нічого...
Море, як тепла шовковиста ковдра, огортало моє тіло і злегка погойдувало. Хвиль не було, тільки ці слабенькі, заколисливі підводні течії, пульс моря. Навкруг ніг роїлися барвисті рибки, ставали на голову, намагаючись ухопити мою шкіру беззубими щелепами. З-поміж похилених олив долинав тихий шепіт цикади.
...І вони чим скоріш винесли Нельсона з палуби, щоб ніхто з команди нічого не помітив... Смертельно поранений, він лежав унизу, а над ним точився запеклий бій. "Поцілуй мене, Гарді", – вимовив Нельсон свої останні слова і помер... Що? Ах, так. Він устиг передати Гарді в спадок колекцію пташиних яєць... Ну от, незважаючи на те, що Англія втратила свого найкращого моряка, битву було виграно, і це вплинуло на подальшу долю Європи...