Зрештою, всім це набридло, на мене посипалося стільки докорів, що я змушений був тримати його під замком. Та ось одного дня хтось забув причинити садову хвіртку – і наш Ахіллес зник. Усі негайно кинулися розшукувати його, хоча досі моя сім'я тільки те й робила, що погрожувала порішити черепаху. Тепер ми гуртом никали оливковими гаями й вигукували:
– Ахіллесе!.. Суниці, Ахіллесе... Ахіллесе... суниці...
Нарешті ми знайшли його. Чалапаючи зі своєю звичною неуважністю, Ахіллес упав у старий колодязь, давно зруйнований, порослий папороттю. На наш превеликий жаль, він був мертвий. Ні намагання Леслі зробити штучне дихання, ні пропозиція Марго запхнути йому в горло суниці (щоб дати черепасі, за її словами, життєвий стимул) не змогли зарадити біді. Скорботно й урочисто поховали ми Ахіллеса в садку під суничним кущем (мамина ідея). Запам'яталася коротка надгробна промова, що її склав і тремтячим голосом прочитав Ларрі. І лише Роджер, незважаючи на мої протести, без упину крутив хвостом протягом усієї траурної церемонії.
Невдовзі після сумної розлуки з Ахіллесом я придбав у чоловіка із бронзівками нового вихованця. Цього разу голуба, ще майже пташеня, якого довелося годувати хлібом з молоком і розмоченим зерном. Цей птах був неймовірно потворний. Пір'я стирчало з червоної зморшкуватої шкіри всуміш із жахливим жовтим пухом, схожим на витравлене перекисом водню волосся.
Через його бридку зовнішність Ларрі запропонував назвати голуба Квазімодо. Я погодився, оскільки слово мені сподобалось, а його значення тоді я ще не розумів. З часом Квазімодо навчився сам піклуватись про себе, пір'я в нього відросло, але довго по тому на голові лишався чубчик жовтого пуху, що робив голуба схожим на бундючного суддю в затісній перуці.
Квазімодо зростав за незвичних обставин, без батьків, які могли б дати йому добре виховання, і тому він взагалі не вважав себе птахом, – відмовлявся літати, воліючи скрізь ходити пішки. Іноді йому кортіло вилізти на стіл або стілець. Він ставав унизу, хитав головою і туркотів глибоким контральто, аж поки хто-небудь підіймав його з підлоги. Квазімодо завжди палав бажанням взяти участь у всіх наших справах і навіть поривався ходити з нами на прогулянки. Одначе ми були проти цього, бо завжди хтось мусив нести його на плечі, ризикуючи своїм одягом. Або ж коли він швендяв позаду самостійно, ми змушені були пристосовуватися до його кроку, а якщо виривались уперед, то відразу до нас долинало несамовите, благальне туркотіння. Квазімодо мчав за нами щодуху, хвіст його відчайдушно тріпотів, переливчасті грудки роздимались від обурення на нашу жорстокість.
Спав голуб тільки в будинку: нізащо не хотів поселитися в голубнику, який я зробив спеціально для нього. Не допомагали жодні умовляння й нотації. Найбільше йому припало до душі спати на краєчку ліжка Марго. Все ж незабаром його вигнали на диван до вітальні, бо щоразу, як Марго вночі поверталася в ліжку, Квазімодо прокидався, крокував по ковдрі і з лагідним туркотінням всідався їй на обличчя.
Ларрі першим відкрив у нього музичний талант. Голуб не тільки любив музику, але явно міг розрізняти дві певні мелодії – вальс та військовий марш. Слухаючи будь-яку іншу музику він підходив ближче до грамофона й сидів там з напівзаплющеними очима, блаженно мугикаючи щось собі під ніс. Якщо ж це був вальс, Квазімодо кружляв навколо грамофона, робив піруети, вклонявся й туркотів трепетним голосом. При звуках маршу, надто джазового, голуб випростувався на повен зріст, випинав грудки і гордовито походжав по кімнаті. Гортанне туркотіння робилося таким пристрасним, що, здавалося, він от-от задихнеться. Квазімодо ніколи не реагував подібним чином на жодну музику, окрім маршів та вальсів. Щоправда, іноді, коли йому довго не випадало слухати музику взагалі, він забувався і починав (у захваті, що нарешті чує мелодію) марширувати під вальс або ж навпаки. Проте щоразу опинявся і обов'язково виправляв свою помилку.
Однієї не вельми чудової днини, прийшовши будити Квазімодо, ми виявили, що він обдурив нас усіх, бо там, серед подушок, лежало блискуче біле яйце. Квазімодо так і не оговтався після цієї події. Він (радше вона) став понурим, дратівливим і, якщо до нього простягали руку, сердито клював її. Потім Квазімодо відклав друге яйце, і вдача його змінилася остаточно. День у день голубка дичавіла, почала ставитись до нас, як до найзапекліших ворогів. По харчі до дверей кухні вона підкрадалася потай, немов боялася за своє життя. Навіть грамофон тепер не міг заманити її до будинку.
Востаннє я бачив голубку на оливі, де вона туркотіла із вдаваною скромністю й сором'язливістю, а неподалік на гілці розпустив хвоста великий і надзвичайно мужній з вигляду голуб, залицяючись до неї в цілковитому самозабутті.
Був період, коли чоловік з бронзівками частенько заходив до нас і щоразу приносив якогось новачка для мого звіринця: жабеня або горобця зі зламаною лапкою. Сталося так, що ми з мамою в припливі надмірної сентиментальності закупили весь його запас бронзівок і опісля випустили їх у саду. Бронзівки надовго заполонили нашу домівку: вони повзали по ліжках, пробиралися до ванної, вечорами стукалися об лампи і смарагдами сипались нам на коліна.
Востаннє я зустрів чоловіка з бронзівками якось надвечір, коли сидів на пагорбі й дивився на шлях. Він явно вертався зі свята, був під чарчиною, ішов похитуючись і награвав на сопілці журливу мелодію. Я голосно привітався, але він не обернувся, лиш помахав мені рукою. На повороті дороги його силует чітко вирізнився на тлі вечірнього неба кольору лаванди. Я добре бачив старенький капелюх із тремтливим пір'ям, випнуті кишені піджака, бамбукові клітки з сонними голубами і живе коло тьмяних цяток – то загайно кружляли над його головою бронзівки. Ось він зник удалині, й тепер переді мною було тільки блідаве небо, де плавала срібна пір'їнка молодого місяця, а з присмерку долинали ніжні згасаючі звуки сопілки.
4. ПІВПУДА ЗНАНЬ
Невдовзі по переїзді в сунично-рожевий будинок мама вирішила, що годі мені зоставатися невігласом і що треба одержати хоча б якусь освіту. Але як це здійснити на маленькому відлюдному грецькому острові? Щоразу, коли виникало проблематичне питання, вся родина кидалася розв'язувати його з величезним запалом. Мама, мої брати й сестра мали свої власні уявлення про те, яку саме освіту мені треба дістати, і кожен сперечався так затято, що всі дискусії з приводу мого майбутнього звичайно перетворювались на безладний гвалт.