– Досить! – кричав я сам собі. – Це ж мусить нарешті набрати якоїсь льоґіки. Вона ж мусить пустити мене чи його. Де, звідки, яким вітром привіяло її? На якого чорта доля знесла мене з тим задоволеним ідіотом, що через свою бездонну глупоту пхнув мене у це божевілля? Я! Чуйте! Я не бажаю більше бути попихачем химерної куртизантки. Я піду й задушу її. Я накину їй свою волю і вбгаю її, мов подушку, у свої сугерени. Або… Ні, ні! Ах, як усе це неймовірне! Я не покину її. Вона мусить бути для мене, і я це наголошую, бо ж більше на мому обрію нічого не залишилося для мене. Я буду до бридоти смілим, бо на це маю повне право. Хіба не все віддав я їй, хіба не став голий, мов лисина Сократа, хіба не спустів, мов хижа рибалок після буревію?
І нарешті, хіба я не знаю, що вона мене любить, як пес свого пана, а тільки підлота, впертість, розпуста не дозволяють їй відкинути того очучвірілого паскудника, щоб раз назавжди шубовснути зо мною у вируюче пекло надплянетного мого життя! Так! Я знаю це. Вона сказала мені це міліон разів, не словом, не мінами, а цілим своїм чудовим тілом, яке потворно бажає моїх мук. І я дам їй їх, я буду пекти її, я буду патрати її, мов кат, мов найлютіший чекіст. На її тілі мусять лишитись сліди моїх довгих ночей, такі саме чорні, як і вони. І коли вона танцює танґо, а шовк її габи переливається у дзеркалах, розбиваючись на сто тонів, де ноги, груди, уста катують мене жорстокою симфонією, так стократно верну я їй кожну тремтячу хвилинку, кожний звихнений порух, кожний урваний віддих. О, я покажу їй свою силу, свою сутеренну силу, хай буде проклята вона навіки!
Ах, чому я так довго серед ночі чекав на сонце, ніс душу свою, мов дитину у білому перкалі до хресту, виглядаючи звідтам раю, звідки чув лиш скрегіт зубів? Чому не став одразу мішком золота, або не обріс коштами, як стара груша губками, щоб тепер не потрібував розплачуватися кусниками своїх легенів і свого мізку, а просто щоб протягнув руку і взяв її, мов галузь манґолії разом з цвітом і метеликами на ньому. Я зім’яв би її в гарячому кулаці ось так: раз-два! Бачите, як хижо грають ті жили на його поверхні, бо вони тремтять жадобою одним помахом спинити пекло і всіх грішників стократно простити, бо я знаю, що стало причиною їх упадку.
Вечір настав. От він нарешті той вечір, якого двадцять вісім років я виглядав. Місяць саме зійшов і засторчився між димарями пивоварень. Вітер гнав одну дужу хмарину, мов полоненого велетня з тих боїв на Атлянтику. Там пароплави гинули, мов комарі, і я знав, що це все творить моя осінь. Дужа, зрадлива і чудова.
І вона така. Невже це осінь зійшла і топить мої кораблі, мої вітрильники, мої чудові рейди? "Так", – казав стовп св. Віта. "Так", – відкликнулись собори, на яких від старости потріскала шкіра і позгорталася у барокові кучері. І я сам знав, що так, хоча всі собори відмовили б мені своїм бронзовим "ні". Я сам знаю, бо я люблю більше, ніж ви, люблю потворну осінь, що розкидає кораблі.
Того вечора я йшов назустріч чогось, чого сам не знав. Думав зустріти її в кав’ярні, там, де здебільша зустрічав її і ту нещасну жертву, яку я ще по непорозумінню і далі терпів, як свого приятеля.
Я ввійшов. На мені був старий смокінґ, але він, як жінка, ховав свої роки і виглядав майже урочисто. Три кроки, і я коло того стола, де звичайно сидить вона в оксамитній сукні, мов примадонна опери. Кав’ярня досить порожня, хоча зухвало янчить сальонова музика і кілька пар, як і звичайно, танцюють каріоку.
І не встиг я оглянутися, як до мене крадькома підступив старший, подібний на покійного Бріяна кельнер і подав коперту. О, міліон дияволів! Ідіотськими шкрабулями мене повідомляв хтось, щоб я більше їх не шукав, щоб випив собі за їх здоров’я шклянку чого мені забажається і вертався спокійно додому. Ах, блазні ви! Ах, ви паскуди безіменні! Вони відійшли, мовляв, у вирій, мов двоє журавлів, бо ж осінь зрадила і посилає зиму.
Я хотів принаймні щось сказати. Я був переконаний, що це не вона писала. Ні, ні! Це він, хай мене грім вб’є на цьому місці, що він! А може, це кпини? І я бігав по кав’ярні. Переді мною переходили саля за салею. Я бажав розтрясти цю кляту будову і бігав між столами, щоб за щось зачепитися. Та не було за що. Все, що бачиш навколо – гладеньке, на паркеті. Дзеркала горять усіми огнями, і нагі плечі тікають у безвість, мов пелюстки опалої під час буревію рожі.
Я кинувся до телефону, але клятущий апарат тільки проковтнув монету і мовчав чугунною мовчанкою. Погнався я на вулицю, поїхав туди, де мешкав він, опісля вона. Даремне. Двері, сходи і всі воротарі німі, мов китайський шпигун. І нарешті я опинився сам один серед цього міста, нагадуючи рибу, що її викинули з води. Я тріпався ще, я вертівся навколо себе самого, але у мені ніхто не пізнавав нікого іншого, як людину, що сильно впилася або збожеволіла. Мабуть, я вмер, і химерний чорт навмисне збудував для мене це виняткове пекло, щоб уже до решти знищити в мені все те, що за життя вважав я за святе і вічне.
І тільки пару днів після мого божевілля, коли я остаточно переконався, що все ж треба жити далі, я дістав листочок з написом: "Мій дійсно коханий! Цілую тебе з Трієсту. Твоя Ріда". Ага! Призналася! Я стрибнув до мапи і нагнав її пальцем над Адріятиком. Я бажав випекти те місце, яке я тримав, мов пійману блоху, і боявся, що воно виховзнеться з-під пальця і втече. Ще за пару днів вона цілувала мене з Венеції, далі з Ніцци, і останній цілунок за три місяці прилетів аж із Валенсії. Це був той вечірній пруг, за котрий зайшла моя зрадлива, моя злочинна осінь. Тоді саме "вона" до звичайних слів додала таке:
"У скорім часі до тебе вернеться твій приятель. Далі нема змоги тягнути його за собою. Його конто вичерпалося, мов медова банька квітки, і найуважливіша бджілка не знайшла б у ньому для себе ніякої поживи. Він буде оповідати тобі кумедні штуки, але ти не вір йому. Для мене відчинялися значно більші конта, ніж його, і все, що він зробив мені цінного, це тільки те, що познайомив мене з тобою. Але я ограбувала себе найбільше, і я це знаю. Я забрала тобі твої ознаки сили, твою сутеренну віру і святість. Я нікого не просила вибачення, але тебе благаю: як хоч назви мене, але даруй мені цей гарячий жарт, об який я сама попеклася. І повір мені… якби не проклята моя вдача і батьківщиною був мені той клаптик землі, на якому видушують людей голодом, а не цілий світ, де купаються в золоті, я лишила б усе і пішла б з тобою у твої сутерени, щоб жити так само, як ти, так само вірити і так само сподіватися. Писати не треба.