— Ернесте, ти якраз потрібен панні де Лабасті,— мовив поет і поквапно опустився на стілець поруч із кроснами.
А Ернест кинувся до Модести, навіть не вклонившись нікому. Та він нікого і не бачив, крім неї. Він з видимою радістю вислухав її прохання і стрімголов вибіг з вітальні, здобувши таємне схвалення усіх дам.
— Яка роль — для поета! — сказала Модеста, звертаючись до Елени і показуючи на кросна, за якими, сама не своя від люті, трудилася герцогиня.
— Якщо ти з нею заговориш, якщо подивишся на неї бодай один раз, усе скінчено між нами,— тихо казала Каналісові Елеонора, чий гнів не вщух і після mezzo termine* Ернеста.— І затям собі добре: коли я піду, інші очі стежитимуть за тобою!
* Втручання (іт.).
Сказавши це, герцогиня де Шольє, жінка середнього зросту, але трохи розповніла, як усі красуні, що розміняли шостий десяток, підвелася і легко ступаючи своїми маленькими, стрункими, немов у сарни, ніжками, попрямувала до гуртка Діани де Мофріньєз. Незважаючи на округлість форм, у ній відчувалася дивовижна витонченість, притаманна жінкам, які наділені міцними нервами — невичерпним джерелом снаги і здоров'я. Інакше годі було пояснити легкість її ходи, позначену печаттю ні з чим не зрівняної шляхетності. Лише жінки, чий родовід починається з часів Ноя, можуть триматися так велично, як Елеонора, будучи тілистими, мов селянки. Мабуть філософ пожалів би покоївку Філоксену, милуючись туго затягнутою талією герцогині і продуманим до найменших дрібниць вранішнім туалетом, який вона носила з елегантністю королеви, з невимушеністю молодої дівчини. Своє густе непофарбоване волосся Елеонора досі заплітала в коси, сміливо укладаючи їх вінцем навколо голови і гордо виставляла напоказ білосніжну шию, груди, наче вирізьблені з мармуру плечі і сліпучі оголені руки з тонкими, уславленими своєю красою пальцями. Модеста, як і всі суперниці герцогині, впізнала в ній одну з тих жінок, про яких кажуть: "Куди нам усім до неї!" І справді, в Елеонорі легко було впізнати одну з вельможних дам, що їх тепер рідко зустрінеш у Франції. Спробувати пояснити, чому такою величною здавалася посадка її голови, таким граційним і витонченим вигин шиї, такими плавними рухи, такою гордовитою постава, таким гармонійним весь її вигляд, такими витонченими манери, які жінка виховує в собі, але які здаються притаманними їй одвіку і роблять з неї бездоганне чудо природи, спробувати це пояснити означало б піддати аналізу незбагненне. Поезією жіночої вроди тішаться, як музикою Паганіні, не дошукуючись, чому вона впливає на почуття, бо причина цього в умінні зробити видимою невидиму душу. Герцогиня де Шольє нахилила голову, вітаючись із Еленою та її тіткою, а тоді сказала Діані веселим, чистим голосом, у якому не чулося найменшого хвилювання.
— Чи не пора нам одягатися, герцогине?
І попрямувала до виходу в супроводі своєї невістки та панни д'Ерувіль, які взяли її під руки. Ідучи, вона щось тихо сказала старій діві, й та пригорнула її до серця, вигукнувши:
— Ви чудо!
Що мало означати:
"Я вся у вашому розпорядженні за ту послугу, яку ви щойно нам зробили".
Стара панна д'Ерувіль повернулася до вітальні — виконувати свою роль шпига, і вже перший її погляд дав знати Каналісові, що сказані на прощання слова герцогині не були порожньою погрозою. Майбутній дипломат відчув, як мало він готовий до такої нещадної боротьби, і розум підказав йому якщо й не найкращий, то принаймні чесний вихід із становища. Коли Ернест повернувся з Модестиною хусточкою, поет узяв його під руку й вийшов прогулятися з ним по моріжку.
— Дорогий друже,— звернувся він до нього,— не скажу, що я почуваю себе страшенно нещасним, але я потрапив у безглузде становище. Отож прошу, щоб ти допоміг мені вибратися з осиного гнізда, в яке я з дурного розуму вліз. Модеста — справжній демон; вона загнала мене в безвихідь і втішається з цього; вона тільки що натякала на уривок з листа герцогині де Шольє, який я мав дурість віддати їй; якщо вона покаже його, я ніколи не зможу помиритися з Елеонорою. Тому негайно попроси в Модести цей клаптик паперу; перекажи їй від мого імені, що я відмовляюся від будь-яких претензій на неї і більше не домагатимуся її прихильності. Я розраховую на її делікатність та дівочу порядність і прошу тільки про одне: щоб вона тут дивилася на мене так, ніби ми з нею ніколи не зустрічалися. Хай вона до мене не озивається, хай поставиться до мене з усією суворістю, і я навіть не смію просити, щоб із властивим їй лукавством вона вдала, ніби ревнує і гнівається на мене, хоча це якнайліпше послужило б моїм інтересам. Іди, я тебе зачекаю тут.
Увійшовши до вітальні, Ернест де Лабрієр помітив молодого офіцера гвардійської роти, яка стояла у Гаврі, віконта де Серізі. Той щойно прибув з Роні і привіз звістку, що її високість повинна бути присутня на відкритті парламентської сесії. Відомо, яку вагу мало це конституційне торжество, де Карл X виголосив промову, оточений усією своєю родиною, причому його сестра й дружина дофіна теж були на трибуні. Вибір гінця, посланого передати вибачення принцеси, свідчив про прихильне ставлення монарших осіб до Діани; у той час ходили розмови, що в неї до нестями закоханий цей чарівний юнак, син міністра і камер-юнкер, юнак, якого чекало блискуче майбутнє, адже він був єдиний спадкоємець величезного багатства. Щодо герцогині де Мофріньєз, то вона заохочувала поклоніння віконта лише для того, щоб підкреслити похилий вік графині де Серізі, яка, згідно з хронікою світських пліток, викрала у неї серце красеня Люсьєна де Рюбампре.
— Сподіваюся, ви зробите нам приємність і залишитеся в Розамбре,— сказала сувора герцогиня де Верней, звертаючись до молодого офіцера.
Хоча ця святенниця і прислухалася до пліток, вона поблажливо закривала очі на легковажну поведінку своїх гостей, що їх герцог завжди добирав вельми дбайливо. З чим тільки не миряться ці достойні жінки начебто для того, щоб повернути заблудлих овець на стежку доброчесності, спершу прихиливши їх до себе своїм поблажливим ставленням.
— Ми не взяли до уваги нашого конституційного правління,— сказав обер-шталмейстер,— і Розамбре втратило нагоду бути вшанованим високою честю...