Буча подався геть, підстрибуючи, немов щасливий спадкоємець, який щойно довідався про смерть багатого дядька.
— Татуню, любий,— сказала Модеста,— входячи до вітальні,— мені б дуже хотілося мати той прегарний хлист... Може, ви запропонуєте панові Лабрієру обміняти його на вашу картину Ван Остаде122?
Модеста нишком спостерігала за Ернестом, поки полковник звертався до нього з цією пропозицією, стоячи перед картиною, яку він колись купив у одного міщанина в Регенсбурзі — то була єдина пам'ять, що збереглася від його численних походів. Побачивши, як прудко вибіг Лабрієр із вітальні, вона сказала собі: "Він поїде на лови".
Дивна річ, але всі три залицяльники вирушили в Розамбре, сповнені надії і в захваті від незрівнянних переваг Модести.
Маєток Розамбре герцог де Верней придбав зовсім недавно на свою частку від мільярда, яку парламент асигнував вельможам-емігрантам на відшкодування земель, що перейшли у державну власність. Розамбре славиться чудовим замком, який за красою можна зрівняти з Меньєром чи Валеруа. До цієї монументальної будівлі, що вражає величчю архітектурного задуму, веде широка й довга алея, обсаджена чотирма рядами столітніх в'язів; величезний похилий двір, схожий на версальський, обнесено красивою ґратчастою загорожею й заставлено апельсиновими деревами в кадубах; обабіч брами стоять два павільйони для воротарів. З боку подвір'я замок скидається на літеру "П", бо від головної будівлі виступають два крила. Обидва поверхи замку мають по дев'ятнадцять високих вікон, розділених на невеличкі квадратні шибки й увінчані ліпними арками; простінки між віконними отворами прикрашені маленькими колонами з каннелюрами. Карниз будівлі вивершується балюстрадою, що приховує від очей дах у італійському стилі, над яким стримлять кам'яні димарі з вирізьбленим на них орнаментом у вигляді воєнних трофеїв — замок було збудовано за Людовіка XIV відкупником податків на прізвище Коттен. Стіна будівлі, обернута до парку, відрізняється від фасаду виступом у п'ять вікон з колонадою, над яким здіймається розкішний фонтан. Родина Маріньї, до якої маєток Коттена перейшов від панни Коттен, єдиної спадкоємиці свого батька, замовила Куазево виліпити для окраси фонтана схід сонця; вгорі два ангели тримають розгорнуту стрічку, на якій на честь великого короля замість колишнього девізу було вирізьблено новий: Sol nobis benignus*. Великий король надав маркізові де Маріньї, одному з найнікчемніших своїх фаворитів, титул герцога.
* Сонце ласкаве до нас (латин.).
Широкі сходи з перилами ведуть двома півколами на парадний ґанок, звідки відкривається вид на величезний ставок, такий самий завдовжки і завширшки, як і Великий канал у Версалі; між ґанком та ставком лежить моріжок, яким міг би пишатися кожний з англійських парків, оточений клумбами, де в ту пору красувалися осінні квіти. Обабіч ставка розташовані сади у французькому стилі з квітниками, алеями, з усією розкішшю, яка має на собі відбиток величного стилю Ленотра123. Ці сади з усіх боків оточує гай площею близько тридцяти арпанів, де за Людовіка XV було розбито два англійські парки. Коли дивитися з тераси, то вдалечині видно ліс, що входить до маєтку Розамбре і межує з двома іншими лісовими масивами: державним і королівським. Навряд чи десь є прекрасніший краєвид, ніж тут.
Приїзд Модести викликав певне пожвавлення в замку. Спочатку на головну алею виїхала карета з гербом Франції та кучером у королівській лівреї, а за нею чотири вершники — обер-шталмейстер, полковник, Каналіс і Лабрієр. Попереду їхав берейтор у парадній лівреї, а позаду — десятеро слуг, серед яких можна було помітити мулата й негра, і елегантна бричка полковника з двома служницями та з речами. В карету був запряжений четверик коней, а на зап'ятках стояли груми, вишукано вбрані за наказом обер-шталмейстера, якого часто обслуговують краще, ніж самого короля.
Побачивши цей Версаль у мініатюрі, вражена розкішшю, якою оточують себе великі вельможі, Модеста згадала про близьку зустріч із знаменитими герцогинями й подумала, що поруч із ними вона матиме вигляд незграбної провінціалки або претензійної дівчини з родини скоробагатька. Вона геть розгубилась і жалкувала, що погодилася взяти участь у ловах.
Та коли карета зупинилась, Модеста, на своє щастя, побачила тільки старого вельможу в білій перуці, завитій дрібненькими буклями, чиє спокійне, повне, гладеньке обличчя, схоже на обличчя добродушного ченця, світилося батьківською усмішкою, а приплющені повіки надавали йому виразу статечної гідності. Його дружина — герцогиня де Верней — жінка вельми побожна, єдина дочка багатого голови касаційного суду, що помер 1800 року, мати чотирьох дітей, своєю сухорлявою і прямою, як дрючок, постаттю скидалася на пані Латурнель, якщо тільки уява здатна надати дружині нотаря витончених аристократичних манер і величної постави абатиси.
— Вітаю тебе, люба Гортензіє,— сказала стара панна д'Ерувіль, цілуючи герцогиню з щирою симпатією, яка поєднувала ці два горді характери.— Дозвольте відрекомендувати — і вам, і нашому любому герцогові — ось цього ангела, панну де Лабасті.
— Ми стільки наслухалися про вас, мадмуазель,— сказала герцогиня,— що з великим нетерпінням чекали нагоди бачити вас у себе...
— І нам лишається тільки пожаліти за втраченим часом,— сказав герцог де Верней, уклоняючись Модесті з галантним захопленням.
Обер-шталмейстер узяв полковника під руку і, підвівши його до герцога й герцогині, з шанобливими нотками в голосі промовив:
— Граф де Лабасті.
Полковник уклонився герцогині, герцог подав йому руку.
— Ласкаво просимо, графе,— сказав хазяїн маєтку.— Ви володієте справжнім скарбом,— додав він, глянувши на Модесту.
Герцогиня взяла дівчину під руку й повела її у величезну вітальню, де біля каміна сиділо близько десятка дам. Чоловіків герцог повів на терасу, і тільки Каналіс шанобливо наблизився до величної Елеонори. Герцогиня де Шольє вишивала, сидячи за кроснами, і даючи поради панні де Верней, як краще добирати кольори.
Якби Модеста неумисне вхопилася за подушечку для голок, вона не вкололася б так боляче, як уколов її крижаний, гордовитий і зневажливий погляд герцогині де Шольє. Увійшовши до вітальні, дівчина нікого не помітила, крім цієї дами, і зразу здогадалася, хто вона. Щоб зрозуміти, на яку жорстокість здатні чарівні створіння, що їх ми так звеличуємо своєю любов'ю, треба побачити, як вони спілкуються між собою. Своїм наївним і мимовільним захватом Модеста обеззброїла б кого завгодно — тільки не Елеонору! Не знаючи, скільки років герцогині, вона подумала, що їй не більше як тридцять п'ять, але то була не перша несподіванка, з якою довелося зіткнутися Модесті.