— Невже, тату, можна ставити за провину дівчині, чиє серце вільне, якщо вона обирає в супутники життя чоловіка не лише привабливого, а й геніального, шляхетного, з чудовим становищем... доброго й порядного, як і вона сама?
— То ти кохаєш його? — спитав батько.
— Тату,— сказала Модеста, схиливши голову на груди полковникові,— якщо ви не хочете бачити мене мертвою...
— Годі, я тебе зрозумів,— відповів старий солдат.— Отже, твоя любов непохитна?
— Непохитна!
— І ніщо не примусить тебе змінити свої почуття?
— Ніщо у світі!
— І ти не припускаєш ніякої несподіванки, зради,— провадив старий солдат.— Ти кохатимеш його, незважаючи ні на що? Він так тебе причарував, що ти кохала б його, навіть якби він виявився другим д'Етурні?
— О тату! Таж ви зовсім не знаєте своєї дочки! Хіба могла б я покохати чоловіка без віри, без честі, якого-небудь мерзотника, гідного теліпатись на шибениці?
— А якщо ти стала жертвою обману?
— Хто ж мене обманув? Отой чарівний юнак із таким щирим і навіть сумним обличчям? Та ви смієтеся з мене, тату, або ж ніколи його не бачили.
— Думаю, твоя любов несхитна лише в твоїй уяві. Я вказав і ще вкажу тобі на кілька обставин, здатних внести розлад у твою поему. Цікаво, чи хоч тепер ти зрозумієш, що й батьки для чогось годяться?
— Ви хочете прочитати своїй дочці мораль, тату? Все це вельми схоже на повчання Беркена97...
— Ти помиляєшся, бідолашна дитино,— строго мовив батько. Не я, а само життя прочитає тобі мораль. Я тільки прагну пом'якшити удар...
— Годі, тату, не грайтеся з моїм життям...— прошепотіла Модеста, збліднувши.
— Ану, дочко, збери всю свою мужність. Ти гралася з життям, а життя посміялося з тебе.
Модеста дивилася на батька з тупим подивом, нічого не розуміючи.
— А що якби юнак, той самий, кого ти кохаєш, кого бачила чотири дні тому в гаврській церкві, виявився негідником?
— Не може бути! — сказала Модеста.— Ці темні кучері, це бліде шляхетне обличчя, осяяне поетичним натхненням.
— Поетичне натхнення було оманою,— сказав полковник, уриваючи дочку Той хлопець схожий на Каналіса не більше, ніж на того рибалку, що підняв вітрило і готується вийти в море...
— Ви знаєте, що ви в мені вбиваєте? — промовила Модеста.
— Заспокойся, дитино, якщо випадок і покарав тебе за твою помилку, то, на щастя, лихо не таке вже й непоправне. Юнак, якого ти бачила в церкві, якому віддала серце, листуючись із ним, хлопець порядний. Він прийшов до мене й розповів, у якому незручному становищі опинився. Він тебе кохає, і я не заперечую, щоб він став моїм зятем.
— Але якщо він не Каналіс, то хто ж він такий? — спитала Модеста якимсь ніби не своїм голосом.
— Секретар Каналіса! Його звуть Ернест де Лабрієр. Він не вельможного роду, він звичайна людина, але людина порядна, з тверезими поглядами на життя. Такі зяті батькам до вподоби. Хоча яку все це має вагу? Ти його бачила, ти його обрала, і ніщо не може вплинути на твої почуття. Адже ти знаєш його душу, і вона так само прекрасна, як і його зовнішність...
Графа де Лабасті урвав тихий стогін Модести. Бідолашна дівчина зблідла і застигла, як мертва, втупивши погляд у море. Наче пістолетний постріл вразили її слова: "Він звичайна людина, але людина порядна, з тверезими поглядами на життя. Такі зяті батькам до вподоби".
— Обманута!..— промовила вона нарешті.
— Як і твоя нещасна сестра, але менш жорстоко.
— Вертаймося додому, тату,— сказала Модеста, підводячись із пагорка, на якому обоє сиділи.— І присягаюся тобі перед Богом, що в справі мого заміжжя я виконаю твою волю, хай яка вона буде.
— То виходить, ти його вже не кохаєш? — насмішкувато спитав батько.
— Я кохала чоловіка правдивого, з незаплямованим брехнею чолом, чесного, як і ви, нездатного переряджатися, мов актор, і привласнювати собі чужу славу.
— Ти ж казала, ніщо не може вплинути на твої почуття,— іронічно зауважив полковник.
— О, не смійтеся з мене,— сказала Модеста, притиснувши руки до грудей і дивлячись на батька поглядом, сповненим розпуки.— Ви не знаєте, як ранять ваші жарти моє серце, як убивають у мені всяку віру...
— Боронь боже, щоб я сміявся з тебе. Я просто сказав тобі щиру правду.
— Ви добре вчинили, батьку! — майже врочистим тоном відповіла Модеста після короткої мовчанки.
— І в нього залишилися твої листи! — провадив Шарль Міньйон.— Ну й ну! А що якби ці аркуші, сповнені безумних поривів твоєї душі, потрапили в руки одного з тих поетів, які, за словами Дюме, згортають їх у рурочки й прикурюють ними сигари!
— О! Це вже ви перебільшуєте...
— Каналіс сам йому про це сказав.
— Він зустрічався з Каналісом?
— Так,— відповів полковник.
Вони пройшли кілька кроків мовчки.
— Так ось чому,— озвалася нарешті Модеста,— цей пан Лабрієр так багато говорив мені поганого про поетів і поезію, ось чому цей нікчемний секретарчук запевняв... Але ж,— мовила вона, урвавши саму себе,— либонь, усі його чесноти, переваги та високі почуття — не що інше, як маскарадний костюм з епістолярного спектаклю. Той, хто здатний украсти чужу славу й чуже ім'я, здатний і...
— Виламувати замки, грабувати і вбивати людей на великій дорозі! — вигукнув Шарль Міньйон, усміхаючись.— Усі молоді дівчата однакові з їхніми прямолінійними почуттями і примітивним уявленням про життя. По-вашому, якщо чоловік здатний обманути жінку, то він або втік з ешафоту, або скоро має на нього піднятись...
Ця насмішка охолодила гнів Модести, і вона знову замовкла.
— Дитино моя,— вів далі полковник,— чоловіки в суспільстві — та й у природі теж — прагнуть здобути ваше серце, а ви повинні захищатися. Ти ж переплутала ролі. Чи добре це? У фальшивому становищі усе стає фальшивим. Отож головна провина лежить на тобі. Ні, чоловіка аж ніяк не можна вважати страховищем за те, що він намагається сподобатися жінці, а наше природне право дозволяє нам застосовувати наступальний метод з усіма наслідками, які випливають із цього, крім злочину та підлоти. Чоловік може лишитися доброчесним і після того як він обманув жінку, бо часто це означає тільки те, що він не знайшов у ній сподіваних скарбів. Тоді як з вашого боку зробити перший крок, не викликаючи загального осуду, може тільки королева або жінка, яка стоїть настільки вище від чоловіка, що здається йому королевою. Але молода дівчина!.. Вона зрікається при цьому всього, що Бог вклав в неї святого, прекрасного, величного, хоч би скільки грації, поезії та розважливості внесла вона у свій вчинок, який заслуговує тільки осуду