— Він повертається,— сказала пані Міньйон,— але хай це залишиться між нами. Коли мій чоловік довідається, що Буча постійно бував у нас і виявляв нам глибоку й безкорисливу відданість у той час, як усі від нас відвернулися, він не дозволить, щоб ви один сплатили усі гроші за контору Латурнеля, Дюме. Отже, мій друже,— сказала вона, обернувши невидющий погляд у бік Буча,— ви можете уже тепер домовлятися з Латурнелем.
— До речі, йому пішов двадцять шостий рік,— сказав Латурнель.— І я вважаю, мій хлопчику, що тільки сплачу свій борг, допомігши тобі придбати контору.
Буча, який поцілував пані Міньйон руку, зросивши її слізьми, підняв заплакане обличчя саме в ту мить, коли Модеста відчинила двері вітальні.
— Хто це скривдив мого Таємничого карлика? — спитала вона.
— Ох панно Модесто, хіба ми, діти нещастя, виплекані лихом ще з колиски, плачемо від горя? Щойно до мене виявили таку саму любов, яку я завжди відчував до тих, кого усе життя вважав своєю родиною. Я стану нотарем, я зможу забагатіти. І дивись, бідолаха Буча ще стане одного чудового дня багатієм Буча. Ви не знаєте, скільки мужності у цього недоноска! — вигукнув він.
Горбань з усієї сили вдарив кулаком у свої запалі груди і став перед каміном, кинувши на Модесту погляд, що сяйнув, наче блискавка з-під його важких приплющених повік. Буча зрозумів, що випадок прийшов йому на допомогу, і він дістав нагоду проникнути в таємницю повелительки свого серця. Дюме на мить здалося, ніби клерк зважився мріяти про Модесту, і він обмінявся зі своїми друзями швидким поглядом, який вони чудово зрозуміли, а зрозумівши, втупились у карлика з цікавістю й жахом.
— І в мене є свої мрії! — знову заговорив Буча, не відриваючи погляду від Модести.
Дівчина опустила повіки, і цей ледь помітний порух уже став для клерка цілим відкриттям.
— Ви любите романи, дозвольте ж мені в цю щасливу для мене хвилину довірити вам свою таємницю, і ви скажете, чи можлива щаслива розв'язка для роману, який я для себе вигадав і яким живу. А як ні, то навіщо мені тоді багатство? Золото може дати мені більше щастя, ніж будь-кому іншому, бо щастя для мене — це принести багатство улюбленому створінню! Ви стільки знаєте, мадмуазель, от і скажіть мені, чи можна любити людину тільки за її душу, незалежно від того, в якій оболонці вона ховається, у вродливій чи в потворній?
Модеста звела погляд на Буча. Горбаневе запитання видалось їй страшним, бо в цю хвилину вона поділяла підозру Дюме.
— Коли я забагатію, я знайду яку-небудь гарну, але бідну дівчину, покинуту, як і я, дівчину нещасливу, котра багато вистраждала, і я напишу їй, утішу її, стану її добрим генієм. Вона зрозуміє моє серце, мою душу, вона дістане зразу два скарби: моє золото, запропоноване їй у найделікатніший спосіб, і мої думки, наділені тією красою, в якій примхлива доля відмовила моєму бридкому тілу. Я залишуся схованим, як першопричина подій, що її марно дошукуються вчені. А може, й сам Бог не красень? Дівчина, звісно, загориться цікавістю, захоче мене бачити. Але я відповім їй, що я — потвора, я опишу себе найчорнішими фарбами...
Тут Модеста пильно подивилась на Буча. Навіть якби вона напрямки спитала: "Що відомо вам про моє кохання?" — її запитання не прозвучало б так виразно.
— Якби мене полюбили за поезію серця, якби одного дня я здався цій дівчині лише трохи скривдженим природою, то, погодьтеся, я був би щасливішим за найвродливішого з красенів, щасливішим, ніж геній, якого кохає таке неземне створіння, як ви...
Фарба, що зарум'янила обличчя Модести, майже відкрила карликові її таємницю.
— Так от, зробити багатим того, кого любиш і сподобатися йому духовно, хай яким ти будеш фізично, хіба це не означає домогтися кохання? Ось мрія бідолахи-горбаня, мрія вчорашня, бо сьогодні ваша славна матуся дала мені ключ до мого майбутнього багатства, пообіцявши допомогти з купівлею нотаріальної контори. Але перш ніж я стану другим Гобенгеймом, я хотів би знати, чи є мені сенс перетворюватися на таке страховище? Як ви гадаєте, мадмуазель?
Модеста була така приголомшена, що навіть не почула зверненого до неї запитання Буча. Пастка, яку наставив закоханий горбань, виявилася куди небезпечнішою, ніж пастка старого солдата, і бідолашна дівчина не могла здобутися на голос.
— Сердешний Буча,— прошепотіла пані Латурнель своєму чоловікові.— Чи не схибнувся він бува?
— Ви хочете втілити б дійсність казку про красуню й страховище,— відповіла нарешті Модеста,— але ви забуваєте, що страховище перетворюється на прекрасного принца.
— Ви так гадаєте? — мовив карлик.— А я завжди вважав, що тут ідеться про символ: осяйне світіння душі, відкрившись очам, змушує забути про потворну оболонку. Якщо мене не покохають, я залишуся в масці, от і все! А ви, пані, й усі ваші близькі,— сказав він, звертаючись до дружини свого патрона,— віднині маєте до своїх послуг не тільки карлика, а й життя людини та її багатство.— Буча повернувся на своє місце за картярським столом і сказав, звертаючись до трьох партнерів і вдаючи цілковитий спокій: — Хто має здавати?
Але подумки він повторював з болем у серці:
"Вона хоче, щоб її любили за її душу, вона листується з якимсь фальшивим генієм. Але чи далеко вона зайшла? "
— Уже за чверть десята, люба матусю,— сказала Модеста, звертаючись до пані Міньйон.
Сліпа попрощалася зі своїми друзями й пішла вкладатися спати.
Ті, хто хоче зберегти своє кохання в таємниці, можуть не остерігатися піренейських вівчарок, матерів, Дюме, Латурнелів — їхнє шпигування ще не становить для них справжньої небезпеки. Але шпигування закоханого? Це алмаз проти алмаза, вогонь проти вогню, розум проти розуму, це рівняння, всі члени якого взаємно знищуються. У неділю вранці Буча випередив дружину свого патрона, яка на свята приходила в Шале, щоб супроводжувати Модесту до церкви, і став прогулюватися біля котеджу, чекаючи листоношу.
— Ви маєте сьогодні листа для панни Модести? — спитав він, побачивши цього скромного службовця.
— Ні, добродію, сьогодні не маю...
— З деякого часу ми даємо чималий прибуток державній скарбниці! — вигукнув клерк.
— Таки справді даємо,— відказав поштар.