IX
"Панові де Каналісу
Ваш лист, мій друже, приніс мені й горе, і радість. Можливо, незабаром наші листи даватимуть нам лише радість. Зрозумійте ж мене. Ми часто звертаємося до Бога — із безліччю запитань,— але він мовчить. Я хочу дістати від вас відповіді на запитання, на які не відповідає Бог. Невже не може повторитися дружба між панною де Гурне і Монтенєм? Хіба не чули ви про подружжя Сісмонд-де-Сісмонді з Женеви, цю зворушливу пару, схожу, як мені казали, на маркіза та маркізу де Пескер, котрі були щасливі в шлюбі до глибокої старості? Боже мій, та невже не можуть існувати дві арфи, що відгукувалися б одна одній навіть на відстані і, як у симфонії, зливали б свої голоси в одну чудову мелодію? Людина самотня на землі, вона водночас і арфа, і музикант, і слухач. Ви думаєте, мене тривожить те, що непокоїть більшість сучасних жінок? Чи я не знаю, що ви буваєте в світському товаристві? Що ви там зустрічаєтеся з найгарнішими і найдотепнішими жінками Парижа? Чи не можу я припустити, що одна з цих сирен зачарувала вас своєю блискучою, але холодною лускою, і саме вона навіяла вам ті прозаїчні розумування, що так мене засмучують? Та є щось куди прекрасніше, мій друже, ніж оті троянди паризького кокетування. Я маю на увазі квітку, яка росте на альпійських вершинах, що їх називають геніями і гордістю людства, і розпускається, коли на неї падають краплі роси з піднебесних хмар, які клубочаться навколо тих велетів, чиї голови упираються в небо. Ось цю квітку і хочу я виростити, хочу бачити, як розкриває вона свої пелюстки, бо її дикі й духмяні пахощі ніколи не видихаються, вони вічні. Благаю вас, не думайте, що я здатна на банальний вчинок. Якби я була Беттіною — я зрозуміла, на кого ви натякаєте — я ніколи не стала б пані Арнім. А якби я була однією з подруг лорда Байрона, я жила б тепер у монастирі. Ви мене вразили в моє найчутливіше місце. Ви не знаєте мене, але ще взнаєте. В мені живуть високі поривання, і я говорю про це без усякого марнославства. Бог заклав у мою душу сім'я квітки, народженої на альпійських вершинах, про яку я вам говорила, і я не хочу пересаджувати її у вазон на своєму підвіконні, щоб вона там засохла. Ні, ці чудові пелюстки з п'янкими пахощами ніколи не розкриваються посеред прози життя. Ця квітка належить вам, вам одному, і жоден інший погляд не осквернить її сліпучої краси! Так, дорогий поете, вам усі мої помисли, навіть найпотаємніші, найнерозсудливіші, вам неподільно належить серце молодої дівчини, її безмежна любов. Якщо ви не підійдете мені як людина, я ніколи не вийду заміж. Я можу жити життям серця, жити вашими думками, вашими почуттями; вони подобаються мені, і я навіки залишуся тим, чим я є тепер,— вашим другом. У вашому духовному образі є щось прекрасне, і цього з мене досить. У цьому буде моє життя. Не нехтуйте ж молоду й гарну служницю, яку не лякає думка стати коли-небудь старою домоправителькою поета, почасти його матір'ю, почасти економкою, почасти його тверезим розумом, а може, й багатством. Ця віддана дівчина, така потрібна в житті, подібному до вашого, втілює в собі чисту й некорисливу дружбу, їй можна звіряти всі таємниці, й вона вислухає вас, хоч іноді й похитає головою, вона ж таки ніколи не спатиме пізно ввечері, сидячи біля прядки, щоб зустріти поета, коли він прийде додому, змокши під дощем або проклинаючи все на світі. Ось моя доля, якщо мені не випаде кращої: стати щасливою і навіки відданою дружиною поета. Я зустріну з усмішкою втіхи і ту, й ту долю. Чи не думаєте ви, що Франція багато втратить, коли панна д'Еста не вийде заміж за якого-небудь Вількена й не подарує йому двох-трьох вількенят? Я ніколи не стану старою дівою — запевняю вас. Прилучившись до життя талановитого чоловіка, сильна своїм милосердям, я стану для нього матір'ю, я присвячу йому тут, на землі, усі свої помисли і турботи. Я глибоко ненавиджу все банальне. Якщо я буду вільна й багата — а я знаю, що я молода й гарна, — я ніколи не вийду ні за дурня, хай він навіть буде сином пера Франції, ні за купця, який може за один день розоритися, ні за красеня, що грав би у родині роль жінки, ні за будь-кого, хто змушував би мене по двадцять разів на день червоніти за те, що я належу йому. Щодо цього будьте спокійні. Мій батько надто мене любить і не стане суперечити моєму бажанню. Якщо я сподобаюся своєму поетові, якщо він сподобається мені, осяйна будівля нашого кохання здійметься так високо, що стане неприступна для нещастя. Бо я орлиця, і ви прочитаєте це у моєму погляді. Не стану повторювати вам те, що уже сказала, признаюся тільки, що я буду найщасливішою жінкою на землі, ставши полонянкою кохання, подібно до того, як нині я — полонянка батьківської волі. А тепер, мій друже, перекладімо на мову притчі те, що з нами зараз відбувається за моїм бажанням.
Юну дівчину, обдаровану палкою уявою, замкнули у башту. Із свого ув'язнення вона бачить парк і згорає від бажання там погуляти. Якимсь чудом вона розпилює грати темниці, вибирається крізь вікно на волю, перелазить через огорожу і весело гасає під деревами. Ось вона, одвічна комедія! Так от, дівчина — це моя душа, а сусідський парк — ваш геній. Хіба все це не природно? Хіба сусід нарікатиме, що його квітники потоптала прегарна ніжка? Ну то як, переконала я поета? Але знаменитий резонер Мольєрових комедій, мабуть, прагне логічних розумувань. Ну то слухайте, ось вам і логіка. Мій любий Жеронте84, шлюби звичайно влаштовують усупереч здоровому глуздові. Родина наводить довідки про молодого чоловіка. Якщо Леандр, приведений сусідкою або зустрінутий на балу, не злодій, не має видимих вад і достатньо багатий, якщо він закінчив коледж або школу права, тобто відповідає примітивним уявленням про освіту, якщо він уміє носити фрак, йому дозволяють прийти в дім, де є молода дівчина, а та уже з самого ранку затягується в корсет, мати велить їй стежити за кожним своїм словом, не зраджувати виразом обличчя ні почуттів, ні думок і всміхатися кавалерові усмішкою балерини, яка закінчує пірует; їй уже прочитали глибокодумні напучення про те, що небезпечно показувати свій справжній характер і порадили не здаватися надто освіченою. Залагодивши грошовий бік справи, батьки поблажливо дозволяють молодятам ближче взнати одне одного протягом тих коротких хвилин, поки їх лишають насамоті; вони розмовляють, прогулюються, але все якось неприродно, силувано, бо вони вже відчувають на собі узи, якими їх пов'язали. Чоловік у таких випадках намагається не тільки добре вдягтись, а й прикрасити свою душу; те саме зі свого боку робить і дівчина. Ця жалюгідна комедія супроводжується даруванням квітів, дорогоцінностей, виїздами в театр і називається "женихатись до нареченої". Мене це глибоко обурює, і тому я хочу, щоб законному шлюбові передував тривалий союз душ. У житті молодої дівчини буває одна тільки мить, коли їй потрібні весь її розум, проникливість і досвід. Вона ставить на карту свою свободу, своє щастя, а ви не даєте їй жодного козиря; у цій грі вона не гравець, а карта. Я маю право, бажання, можливість і дозвіл самій влаштувати своє щастя чи нещастя, і я збираюся вчинити, як вчинила моя мати, коли, скорившись раптовому почуттю, вона вийшла заміж за найвеликодушнішого, найвідданішого, найбільш люблячого чоловіка на світі, закохавшись у нього за його вроду після першої ж зустрічі на балу. Я знаю, що ви поет, що ви вільний і вродливий. Будьте певні, я ніколи не обрала б повірником своїх таємниць одного з ваших братів по служінню музам, якби він був одружений. Якщо моя мати спокусилася на красу, яка, можливо, є генієм форми, то чому мене не може привабити гармонія духу й форми? Невже через листування я пізнаю вас гірше, ніж якби наші взаємини почалися з кількох місяців банального "женихання"? Ось у чім морока — як сказав Гамлет. Але перевага мого способу, мій дорогий Крізалю, полягає в тім, що він нас ні до чого не зобов'язує. Я знаю, кохання схильне плекати ілюзії, а кожна ілюзія недовговічна. Через те так часто розлучаються закохані, які вірили, що любов поєднала їх на все життя. Справжнє випробування — у муках і в щасті. Тільки спізнавши і те, й те, два створіння, які мали при цьому нагоду виявити і свої вади, і свої переваги, вивчити характери одне одного, можуть дійти, тримаючись за руки, до могили. Але, мій дорогий Арганте, хто вам сказав, що маленька драма, яку ми розігруємо, не має завтрашнього дня? В усякому разі, хіба наше листування вже не принесло нам втіху?