Жана Буча — покинутого батьками позашлюбного сина — свого часу взяли до себе на виховання секретар суду Лаброс та його дочка, і горбань, завдяки упертій праці, став старшим клерком; він живе й харчується у свого патрона й отримує дев'ятсот франків на рік. Цей бідолаха-карлик із старечим личком поклоняється Модесті, як божеству, і готовий віддати за неї життя. Його очі під важкими повіками зблискують, мов гарматні жерла, вузький лоб здається ще вужчим під кучмою кучерявого волосся, він не знає куди подіти свої довжелезні руки і з семи років відчуває на собі співчутливі погляди. Хіба сказаного не досить, щоб пояснити його характер? Мовчазний, заглиблений у себе, відомий зразковою поведінкою, побожний, він мандрував по безкраїх просторах країни, яка на карті Ніжності3 носить назву Безнадійної любові, по безплідній, але величній пустелі Жадання. Модеста прозвала цього гротескного старшого клерка Таємничим карликом4. Довідавшись про це, Буча прочитав роман Вальтера Скотта і сказав Модесті:
— Ви не хотіли б узяти від вашого Таємничого карлика цю троянду — амулет на випадок небезпеки?
Модеста кинула на нього жахливий погляд, яким дівчата вміють осадити набридливого й жалюгідного залицяльника, і душа бідолахи звалилася із захмарної височини просто в багнюку. Сам Буча прозвав себе "безіменним клерком", не знаючи, що це прізвисько виникло тоді, коли на дверях службових осіб з'явилися таблички з написами. Але він ніколи не виїздив з Гавра — як і жінка його патрона.
Тут, я думаю, варто дати бодай короткі відомості про Гавр, бо читач, який не знає цього міста, навряд чи збагне, куди прямувала родина Латурнелів — зрештою, і старшого клерка можна було сміливо вважати членом родини. Розташований на високому пагорбі, біля підніжжя якого розкинулося місто, Інгувіль відноситься до Гавра, як Монмартр до Парижа, з тією тільки різницею, що місто й пагорб тут омиває не лише Сена, а й море, що Гавр тісно затиснутий кільцем укріплень і що, нарешті, гирло річки, порт і доки являють собою зовсім інше видовище, ніж п'ятдесят тисяч паризьких будинків. Шиферні дахи біля підніжжя Монмартра скидаються на сині хвилі застиглого океану. В Інгувілі дахи ніби коливаються під поривами вітру. Височина тягнеться понад річкою від самого Руана й до моря, то відступаючи від водного плеса, то наближаючись до нього впритул; містечка, ущелини, долини та луки надають їй надзвичайно мальовничого вигляду. На ній і розташований Інгувіль, що з 1816 року — тобто тоді, коли почався розквіт Гавра — набув великої слави, ставши для місцевих комерсантів новим Отейлем, Віль д'Авре і Монморансі; вони набудували там вілл, які широким амфітеатром розкинулися на схилі пагорба. Ці спритні ділки відпочивають на природі, дихаючи морським повітрям, напоєним пахощами розкішних садів, від стомливої праці у своїх конторах, від задухи міських будинків, що стоять упритул один до одного і немає між ними ні вільного простору, ні навіть дворика; до такої скупченості призвело зростання населення Гавра, розбудова доків і несхитна лінія міських мурів. І справді, як похмуро в центрі Гавра і як весело в Інгувілі! Скоряючись закону суспільного розвитку, біля підніжжя пагорба виникло передмістя Гравіль, що виросло, як гриб після дощу, і витяглося, наче змія, останнім часом більш населене, ніж сам Гавр. Власне, Інгувіль лежить на вершині видовженого пагорба і там тягнеться одна тільки вулиця; і, звичайно, будинки, які виходять фасадами на Сену, мають велику перевагу над тими, що стоять з протилежного боку вулиці; вони затуляють їм краєвид і, здається, ті спинаються навшпиньки, щоб подивитися через дах сусіда,— як ото глядачі в задніх рядах натовпу. Але й тут, як і повсюди, існує нерівність. Будинки, споруджені на самій вершині пагорба займають привілейоване становище, і щоб їхні власники могли милуватися чудовим краєвидом, сусіди змушені обмежувати висоту своїх осель. У скелястих схилах пагорба прорубано дороги, що утворюють примхливе мереживо і то там, то там — просвіти, крізь які з окремих вілл видно місто, річку або море. До моря пагорб спускається хоч і не прямовисним урвищем, але досить круто. В кінці вулиці, що в'ється по вершині, відкривається вид на ущелини, в яких притулилися два-три сільця, названі іменами святої Адресси та ще якихось святих, і на кілька заток, де гуркоче океан. Цей майже пустельний схил Інгувіля утворює разючий контраст з чудовими віллами, що звернені фасадом до Сени. Може, тут остерігаються ураганних вітрів, згубних для рослинності? Чи може, комерсанти бояться великих витрат, що їх вимагає обробіток землі на крутосхилах? Хай там як, а кожен мандрівник здивується, побачивши з пароплава голий, порізаний ущелинами косогір, схожий на обшарпаного бідняка, що примостився поруч із розкішно вбраним, напахченим багатієм.
У 1829 році один з найближчих до моря будинків, який нині, безперечно, стоїть у самому центрі Інгувіля, називався — а може, називається і тепер,— Шале. Спочатку тут стояла хатина воротаря з невеликим садочком під вікнами. Хазяїн вілли, якій належала ця хатина, а також парк, сади, вольєр, оранжерея, луки, надумав перебудувати її на зразок котеджу, який би гармоніював з пишнотою його власної оселі. Свою віллу з прилеглими до неї терасою, квітниками й моріжками він відокремив від котеджу низеньким муром, схованим за густим живоплотом. За котеджем, що зберіг за собою назву Шале, попри всі зусилля власника вілли, тягнеться фруктовий сад і городи. Це Шале, біля якого немає ні корів, ні молочної ферми, відокремлене від вулиці простим частоколом, якого зовсім не видно за густими кущами. З протилежного боку вулиці, за таким самим частоколом і живоплотом, стоїть будинок, що перебуває порівняно з Шале в дуже невигідному становищі й зовсім не заважає мешканцям Шале милуватися видом на Гавр. Котедж під назвою Шале перепсував чимало крові хазяїну вілли Вількенові. І ось чому. Творець маєтку, де кожна дрібничка так і кричить: "Сюди вкладено мільйони!" умисне розширив свій парк, щоб, за його словами, не мати в себе під носом якихось садівників. Коли Шале було відбудовано, усім стало ясно, що в ньому можна оселити тільки друга. Пан Міньйон, колишній власник вілли, дуже любив свого касира — а з нашої оповіді буде видно, що й Дюме відповідав йому тим самим — і запропонував йому оселитися в котеджі. Дюме, великий формаліст, змусив свого патрона підписати договір на оренду Шале протягом дванадцяти років і з платою триста франків на рік, на що пан Міньйон залюбки погодився.