"Шановна панно,
Каналіс (барон де) Констан Cip Мельхіор, член Французької Академії, народився 1800 року в Каналісі (департамент Коррез), зросту 5 футів 4 дюйми, добре зберігся, щеплення віспи пройшов, чистопородний, визнаний годящим до служби у війську, цілком здоровий, володіє в Коррезі невеличким родовим маєтком і готовий одружитися, але тільки з дуже багатою нареченою.
Щит його герба розітнутий навпіл. У правій, червоній, частині — золота сокира, у лівій, чорній,— срібна мушля. Герб увінчаний баронською короною, щит підтримують дві зелені модрини. Девіз роду Каналісів — ЗОЛОТО Й КРИЦЯ, хоч завжди була порожня їхня скарбниця.
Згадуючи ім'я родоначальника Каналісів, овернські хроніки повідомляють, що під час першого хрестового походу він вирушив у святу землю озброєний однією сокирою з причини своєї вбогості, яка відтоді важким тягарем нависла над усіма його нащадками. Звідси, безперечно, і походження герба. Звідси й мушля на гербі, бо інших скарбів своєю сокирою той знаменитий барон собі не добув, хоч і уславився на віки вічні тим, що вибив силу-силенну невірних. А помер він у Єрусалимі на Асколонській дорозі — оскільки похідних госпіталів тоді ще не існувало — без золота й без криці і голий, як мокриця.
Каналісів маєток приносить кілька каштанів річного прибутку й обкладений податком на суму двадцять два франки на рік. Замок поета являє собою дві зруйновані башти, з'єднані рештками фортечного муру, обвитого чудовим плющем.
Нижчепідписаний видавець вважає за обов'язок повідомити, що кожен томик віршів пана Каналіса він купує за десять тисяч франків, бо поет мушлями не захоплюється, а віддає перевагу дзвінкій монеті.
Співець коррезького кореня живе на вулиці Рибний Рай, будинок 29 — квартал цілком підходящий для поета романтичної школи. Там він і полює на золотих рибок. Неоплачених листів не надсилати.
Ходять чутки, ніби деякі вельможні дами з Сен-Жерменського передмістя частенько навідуються до того раю й поклоняються божеству, що там мешкає. Король Карл X так високо цінує великого поета, що вважає його навіть здатним служити на державній службі; нещодавно він ушанував його званням кавалера ордена Почесного легіону і, що куди вагоміше, призначив доповідачем при міністерстві закордонних справ. Ці обов'язки анітрохи не перешкоджають великому поетові отримувати пенсію в три тисячі франків із фонду заохочення літератури й мистецтва. Як бачите, поет не бідує — зате бідують видавці, змушені друкувати його вірші, тобто терпіти восьму кару єгипетську54, якої Єгипту пощастило уникнути.
Останнє видання творів Каналіса вийшло в друкарні Дідо на веленевому папері з віньєтками Біксіу, Жозефа Брідо, Шіннера, Соммерв'є та ін. і складається з п'яти томів середнього формату. Ціна 9 франків з урахуванням витрат на пересилку".
Цей лист звалився на замріяну Модесту, як важкий камінь на тендітний тюльпан. Як мало був схожий цей поет у чині доповідача, що отримував платню від міністерства і пенсію від державного фонду, поет, який домагався орденської стрічки і був оточений поклонінням дам Сен-Жерменського передмістя, як мало був схожий він на забризканого багнюкою мрійника, що, знемагаючи від напруженої творчої праці, сумний та замислений, блукає по набережних і повертається до своєї мансарди, переповнений поетичними образами! Одначе Модеста вгадала, що заздрісний видавець (який мав звичай казати: "Я створив Каналіса! Я створив Натана!") посміявся з неї. І тоді вона знову перечитала вірші Каналіса, написані нещиро, але напрочуд звабливо. Вони вимагають бодай короткого розгляду, інакше читач не зрозуміє, чому Модеста так захопилася ними.
Каналіс відрізняється від Ламартіна, який очолює романтичну школу, солодкавими інтонаціями няньки, зрадливою лагідністю і витонченою правильністю форми. Якщо голова школи своїм гордим клекотом нагадує орла, то Каналіс скидається на рожево-білого фламінго. Жінки бачать у ньому надійного друга, якого їм бракує в буденному житті, таємного повірника, виразника їхніх мрій, того, хто розуміє їх і може витлумачити їхні найзаповітніші почуття. Широкі береги, які Доріа залишив у останньому виданні творів Каналіса, були списані нотатками та зізнаннями Модести — їй була близька душа, що вгадувалася за цими мрійливими і ніжними рядками. Каналіс не володіє даром яскравого образу, він не вміє вдихнути життя у свої творіння; але він може заспокоїти невиразні страждання, як ті, що мучили Модесту. Він розмовляє з молодими дівчатами їхньою мовою, він угамовує біль найболючіших ран, він уміє притишити стогін і навіть ридання. Його талант не поверне хворих до життя прекрасним словом, не збадьорить їх сильним почуттям, він тільки промовляє до них милозвучним голосом, якому віриш: "Я нещасливий, як і ви, я розумію вас, ідіть до мене, поплачмо разом на березі струмочка, під вербами!" І люди йдуть до нього, і слухають його порожні й лункі вірші, схожі на колискову пісню, якою годувальниця заколисує немовля. Каналіс у цьому відношенні скидається на Нодьє, він чарує вас наївністю, цілком природною у прозаїка і награною в Каналіса, чарує своєю витонченістю, своєю усмішкою, своїми зів'ялими квітами, своєю примітивною філософією. Він вправно мавпує дитячу мову, щоб повести вас у долину ілюзій. Люди безжальні до орлів, вони вимагають від них чистоти діаманта і незаплямованої досконалості, але вони усе прощають Каналісам, задовольняючись їхньою сирітською монеткою. Каналіс видається добродушним, а головне, людяним. Кривляння поета романтичної школи вдаються йому так само добре, як різні викрутаси — жінці, що прикидається наївною, приголомшеною, жертвою або скривдженим ангелом. Перечитавши вірші Каналіса, Модеста знову пережила своє перше враження і перейнялася довірою до цієї душі, до цього обличчя, такого ж прекрасного, як у Бернардена де Сен-П'єра55. Вона не повірила видавцеві. І десь на початку серпня написала такого листа знаменитому поетові — цьому Дора56 нинішньої епохи, бо Каналіса теж вважають однією з найяскравіших зірок у плеяді сучасних літературних світил.
І
"Панові де Каналісу.
Не раз уже хотіла я вам написати, шановний пане. Навіщо? Ви легко здогадаєтеся: щоб сказати вам, як високо ціную я ваш талант. Бідолашна дівчина, сама як палець у глухому провінційному закутні, усе щастя якої в читанні ваших віршів, відчуває потребу висловити вам свій захват. Від "Рене"57 я прийшла до вас. Смуток сприяє мрійливості. Скільки жінок, схиляючись перед вашою славою, звіряли вам свої потаємні думи? Чи можу я сподіватися, що ви помітите мене в цій юрмі? Чи не загубиться серед напахчених листів, якими вас засипають, цей клаптик паперу, в який я вклала свою душу? Мабуть, я видамся вам зануднішою, ніж інші, адже я хочу залишитися для вас невідомою і водночас прошу, щоб ви мені цілком довіряли, так ніби ми знайомі дуже давно.