За винятком самого початку, я все пам’ятаю дуже докладно й виразно. Своєї матері я не знав. Мені розповідали, що я народився на гостродзьобому кораблі під час бурі у Північному морі. Моя мати була полонянка, яку взяли після морської битви й розгрому берегової фортеці, але імені її я не знав. Вона померла в розпал бурі. Старий Лінгорд казав мені, що вона була родом з Північної Данії. Я тоді був ще надто молодий, аби все запам’ятати, але й він не багато міг оповісти. Морський бій і буря, грабіж при світлі смолоскипів, а потім кораблі відпливли в море, щоб урятуватися від надбережних скель, відчайдушна боротьба з лютими холодними хвилями… Чи обходила тоді кого доля чужинки, що народила дитину, стоячи однісю ногою в могилі? Тоді померло багато людей. А моряків цікавили живі жінки, а не мертві.
Те, що оповів Лінгорд про обставини мого народження, глибоко вразило мою дитячу уяву. Він сам був застарий до тяжкої роботи. Але для полонених, що згромадилися на відкритій палубі, він був і лікар, і повитуха, і гробар. Я народився в бурю, і скупали мене солоні хвилі.
Через кілька годин, як я народився, мене побачив Тостіг Лодброг. Це його був гостродзьобий корабель і ще інших сім таких самих кораблів, що вчинили напад і тепер, змагаючись із бурею, вивозили награбоване добро. Тостіга Лодброга звали також Муспелом, що означало "Запальний", бо він раз у раз спалахував гнівом. Він був хоробрий і жорстокий, у його могутніх грудях билося серце, що ніколи не знало милосердя. Кажуть, що під Гасфартом, ще й не охолонувшії після бою, він сперся на свою сокиру і з’їв серце Нгруна. В нападі страшного гніву він продав у рабство ютам свого сина Гарульфа. Я пам'ятаю його гучний голос, як на обгорілих кроквах Брунанбура він гукнув, щоб подали ного чашу — Гутлафів череп. Він не пив вина з жодної іншої чаші, крім цього черепа.
І ось до нього, ступаючи хитким помостом, старий Лінгорд і поніс мене, скоро вляглася буря. Я лиш кілька годин як народився, і мене завинули у вовчу шкуру, просяклу сіллю. До всього ще я народився передчасно і був дуже маленький.
— Го-го-го, який карлик! — закричав Тостіг, відриваючи від уст недопиту чашу з медом, щоб подивитися на мене.
Було дуже холодно, проте, як мені розповідали, він вийняв мене з вовчої шкури і, держачи за ногу двома пальцями, розгойдував на шмалкому вітрі.
— Плітка! — реготав він. — Креветка! Морська воша! — І він почав давити мене своїми пальцями, що, як свідчив Лінгорд, були грубші за мої ноги.
Але його вже захопила інша думка.
— Дитина хоче пити! Нехай пап’ється!
Лодброг занурив мою голову в чашу з медом. І я, що не скуштував за свій короткий вік бодай навіть материнського молока, був би, мабуть, утопився в тому міцному напої, якби не Лінгорд. Та коли Лінгорд витяг мене з чаші, Тостіг Лодброг розлютився на старого й звалив його додолу. Ми покотилися помостом, і величезні вовкодави, захоплені в північних данців, кинулися нас кусати.
— Го-го-го! — реготав Тостіг Лодброг, дивлячись, як собаки шарпають мене, старого Літігорда і вовчу шкуру.
Проте Лінгорд звівся на ноги і врятував мепе, залишивши собакам вовчу шкуру.
Тостіг Лодброг, допивши мод, витріщився на мене. Лінгорд мовчав, знаючи добре, що дарма просити милосердя.
— Хлопчик-мізинчик, — нарешті промовив Тостіг. — Присягаюсь Одіном[38], що північно-данські жінки нікчемні істоти! Щоб ото народити не чоловіка, а карлика! Навіщо він такий? З нього ніколи не буде справжнього вояка! Слухай, Лінгорде, як він підросте, зробиш з нього виночерпія у Брунанбурі. І пильнуй, щоб його не з’їли собаки замість кусня м’яса.
Ріс я без матері. Старий Лінгорд був для мене і повитуха, й нянька. За колиску правив мені хиткий поміст судна, а до сну заколисував тупіт ніг, гук бою та рев бурі. Самий лише бог знає, як я зумів вижити. Певне, був залізний, бо й часи тоді були залізні, і виріс, аби довести Тостінгові, що я не карлик. Я скоро переріс усі його чаші, і Тостіг не міг уже втопити мене в меді. А він дуже любив цю забаву, вважав, що це страх як дотепно.
З дитячих літ я найперше пам’ятаю гостродзьобі кораблі Тостіга Лодброга, його вояків і бенкетну залу в Брунанбурі, коли наші кораблі стояли біля берега замерзлого фіорда. Я справді став виночерпієм, і перші мої враження були про те, як я з Гутлафовим черепом, наповненим вином, дибав до великого столу, де на покутті сидів Тостіг і гримів своїм голосом, аж сволоки здригалися. Всі люди довкола мене були, мабуть, божевільні, але мені, що не знав інакшого життя, здавалося, що так і має бути. Вони швидко спалахували й починали бійку. Думки їхні були жорстокі, пили та їли вони жадібно, мов звірі. Я також ставав таким, як вони. Та й чи міг я вирости інакшим, слугуючи цим п’яним крикунам, усім скальдам, що вихваляли Гіалі й сміливого Гогні, що співали про золото Ніфлунгів і про помсту Гудрун, яка дала Атлі з’їсти серця своїх та його дітей[39], а тим часом у дикій бійці тріщали ослони, рвалися завіси, пограбовані на південному узбережжі, і на бенкетні столи падали вбиті.
Вихований у такій школі, я також часто впадав у лють. Мені було тільки вісім років, а я вже показав свої зуби на одному бенкеті в Брунанбурі на честь ютів, що приїхали з ярлом[40] Агардом до нас у гості на трьох своїх подовгастих кораблях. Я стояв тоді за плечима Тостіга Лодброга, держачи Гутлафів череп із запашним гарячим вином. Я чекав, коли Тостіг закінчить лаяти північних данців. Але він не вгавав, і я чекав спокійно, поки він, захлинаючись із люті, почав ображати данських жінок. Тоді я згадав свою матір, і очі в мене запалали гнівом. Я щосили шпурнув у Тостіга черепом, аж вино засліпило йому очі й обпарило обличчя. А коли він, хитаючись, став невидюще розмахувати своїми здоровезними кулаками, щоб мене схопити, я коротким кинджалом ударив його тричі в живіт, у стегно і в сідницю — вище я не міг дістати.
Тут ярл Агард вихопив свій кинджал, і інші юти приєдналися до нього, коли він гукнув:
— Хоробрий ведмедик! Присягаюсь Одіном, він гідний чесного двобою!
І ось під лунким дахом Брунанбура маленький виночерпій із Північної Данії почав битися з могутнім Лодброгом. Лодброг одним ударом відкинув мене, і я, приголомшений, покотився через половину довгого стола, перевертаючи чаші й кварти, а Лодброг владно вигукнув: