Минуло дві з половиною години робочого дня. Пульт блимав зеленими і голубими вогниками. Праворуч біля свого пульта сидить Маринка, ліворуч — Сергій. Вони кохаються і вже кілька разів підбивали Яну звернутися до бюро розподілу, аби помінятися лінією — тоді б Сергій та Маринка працювали поруч.
— Розлука тільки роздмухує кохання! — сміялася Яна.
Розлуку (десять метрів відстані) вони переносили тяжко: все позирали здаля одне на одного, зітхали, а найсмішніше, що після зміни Сергій підходив до Маринки нерішуче — боявся, що за три години розлюбила.
— Сергійку, вже десять хвилин, як вона в твій бік не дивиться, — казала Яна.
Сергій поглядав на Маринку, і якщо вона й справді в цю хвилину на нього не дивилась, насуплювався і дуже страждав.
Блимали зелені й голубі вогники. Лінія — довга, протилежний кінець ледве роздивишся — була салатового й бежевого кольорів, тільки зовнішні рухливі місця були червоні, а крихітні ділянки розмальовані у "жовту зебру" — яскраво-оранжеву й чорну смужки. Це там імпульсний або термічний інструмент виходив назовні.
Біла стеля лежала на прозорих стінах цеху, в негоду вона світилася. Повітря було чисте, ледь зволожене, без запахів — як над Дніпром.
Яна пішла вздовж лінії. Вона спинялася біля проміжних пультів і придивлялась до заклопотаного блимання вогників. Низка деталей бігла поруч з нею.
На шостому проміжному пульті спалахнула червона лампочка. Яна глянула на прилади. В секції понизилась технологічна напруга. Це уповільнило обробку.
Кнопка. Тихий дзвіночок у мембрані. Яна схиляється до кульки мікрофона:
— На п’ятнадцятій секції знижена напруга.
— Прийнято: на секції п’ятнадцятій знижена напруга.
Яна йде далі. Біжать деталі, пірнають під кожухи секцій, вибігають на прозорі траси... На дивних вигинах металу наростає різноколірна обмотка, до них прилипають прозорі кришталики, найтонші, як павутиння, спіралі... Гудуть двигуни лінії...
— Яночко, у тебе теж падала напруга? — заклопотано питає Маринка.
Коли Яна дивиться на цю дівчинку, їй хочеться шепелявити: "Цого це ти, дитиноцко, пло наплугу хвилюєсся?"
У Маринки щічки як червоні баклажани, губки як три вишеньки, очі великі й блакитні, як у ляльки, і вся вона кругленька, маленька... А старша за Яну на цілий рік і чотири місяці.
— Еге ж, і в мене напруга надала.
— І у мене, Яночко! І вчора, в мене таке було, я так розсердилася, я так на них накричала!.. Аж самій потім було якось не по собі. Так же ж я на них накричала!..
— Та со ти казес! — не витримала Яна.
Неможливо було уявити, як Маринка кричить на головного енергетика.
Маринка спалахнула, образилась на п’ять секунд, — вона більше не вміла, — а потім і собі розсміялась:
— Таке горе з цими енергетиками!..
До кінця зміни лишалося хвилин з п’ятнадцать, коли Сергій вигукнув:
— Погляньте, хто йде!..
Таки було чого схвилюватись (а як про це знав Сергій?): за стіною цеху в супроводі начальника відділення електронного устаткування йшов Артем.
— А хто то? — здивовано спитала Маринка.
— Ой ці дівчата! — Сергій махнув рукою. — Живуть чорті-де — чи на землі, чи на небі!..
— Хто то? — вперто повторила Маринка.
— Артем Соболь! Чула про такого?
— А-а... Космонавт? Чи отой артист, що про нього весь Київ говорить? У філармонії!.. Так?
Сергій почервонів. Він не гадав, що його кохана так. мало знає. Яна теж почервоніла.
— Артем Соболь — це фізик, — голосно й неприродно чітко вимовив Сергій.
Яна підійшла до нього:
— Сергійку, поглянь за моїм господарством, я на хвилину...
Вона не знала, що казатиме, коли зустріне Артема, але відмовитись від цього не могла.
Вийшла. Несподівано обидва чоловіки опинилися перед нею. Начальник відділення сказав:
— Знайомтеся, товаришу Соболь. Це Яна Шевченко. Читали у "Вістях" про Обсерваторію? Оце вона, автор нарисів. Наш оператор.
— Леоніде Пилиповичу, — пробурмотіла Яна, — і сьогодні, і вчора на окремих секціях падає напруга...
— Я читав, — сказав Артем. Він уважно дивився на Яну, і їй здавалось, що очі його бачать значно далі, ніж звичайні людські очі. Глибшою здалася ямка, що роздвоювала підборіддя, але обличчя в цілому було не таке суворе, як там, —вище чоло, кирпатіший ніс, менша щелепа... Яна паленіла, Артем це прекрасно бачив, але не дивувався, а просто уважно її розглядав.
— Ми з Яною знайомі, — сказав нарешті.
— Щодо напруги, то сьогодні... Ах, знайомі? Ну й чудово, — кивнув начальник відділення. — Так я про напругу...
— Еге ж, — озвалася Яна. — Весь час падає. Щоразу вмикаємо акумулятори...
— Сьогодні інженерна рада обговорить і це, і ще дещо, — багатозначно мовив Леонід Пилипович. — Розумієте, — звернувся до Артема, — ви, звичайно, наш поважний замовник і таке інше, я б не хотів вам скаржитись, але
за таких умов виготовити ваше устаткування вчасно... Може, ви прийдете на інженерну раду? Ваша присутність нагадає декому про їхні обов’язки!
— Гаразд, я прийду. — і до Яни: — Я сподіваюся, ми з вами побачимось?
— Коли? Де?
— Яночко, на вас чекає лінія. Я вам усе поясню, — нетерпляче втрутився начальник. — Рада закінчиться о третій годині. О четвертій товариш Соболь чекатиме на вас біля пам’ятника святому Володимиру. Згода? Підемо, я вас благаю...
— Загалом вірно, — посміхнувся Артем. — Тільки не о четвертій, а о восьмій годині, якщо вас влаштує...
— Звичайно! — сказала Яна. — Тільки не біля святого Володимира, а тут, біля заводу, і не о восьмій, а о дев’ятій.
— Домовилися, — Леонід Пилипович рішуче потягнув Артема за собою. Той, сміючись, махнув Яні рукою.
Яна дивилася вслід. Начальник, метушливий і непосидючий дядько, прекрасний інженер і нестерпний причепа, дріботів біля Артема. А той крокував широко, впевнено, як мав звичку говорити і діяти.
Вони зустрілися біля воріт заводу о дев’ятій годині. Він був у сліпучо-білій сорочці і м’яких коричневих брюках. Яна зраділа, що й сама одяглася зручно ї просто — ніколи не здогадаєшся, що мало не годину вибирала найкраще поєднання блузки із спідницею.
— Ви прийшли? — удала здивування.
— Я прийшов. — Артемова посмішка була велика, зубата. — І ви прийшли? Ви тут близько живете?
— Ні. Я відпрацювала вечірню зміну за свою подругу. Ми часом робимо одна одній такі послуги, не звертаючись до бюро.