— На плато піднятись неможливо.
І голос Артема:
— Де зараз експедиція?
Олексій розповів. Яна мовчала. Заговорив Артем:
— Ми обійдемось власними засобами. Плато буде знищено.
Він розповів про свій задум: втеча Яни й анігіляція власної камери. Олексій, долаючи несподіване хрипіння, переказував його слова усім.
— Привал, — не витримав Барханов.
Посідали. Гнат Петрович примостився на вантажі напроти Олексія і не відривав вицвілих очей від його обличчя. Барханов сидів поруч.
— Я ще не вирішив, як саме буде порушено вакуум, але я знайду таке рішення, — повторював Олексій за Артемом. — Прошу негайно оповістити мені думку Ради з цього приводу.
— Синку, ти ж, мать, не зможеш так зробити, — тремтячим, як у ображеної дитини, голосом промовив Гнат Петрович. — Де ж тобі його зруйнувати, той вакуум... Га, синку?
Олексій чув, як Яна повторювала ці слова. Мовчанка.
— Не сумуй, батьку, — сказав Артем. — Не сумуй, татку. Що зробиш!..
— Напевне, на плато є квантові генератори? — спитав Барханов.
Яна почула. Вона довго мовчала. Так здалось Олексі. Потім рівним дерев’яним голосом повторила:
— Напевне, на плато є квантові генератори... Знову мовчанка, потім неголосно — Артем:
— Спасибі. Звичайно, є... Я гадаю, що ми зуміємо роздобути.
Гнат Петрович дивився на Барханова невідривно, і обличчя його потемніло від ненависті. А може, від того, що швидко насувалися сутінки.
Олексій думав: он як обертаються справи. Яна врятується, Артем стане бомбою страшенної сили, він перетворить на розпечений газ усе це плато разом з його населенням. Життя великого вченого буде увінчане великою смертю. Хвала йому у віках. Яна зостанеться жити одна, без Артема. Нехай буде так! Вона вже ніколи не поставиться до Олекси байдуже, як раніше. А в нього терпіння вистачить. Нехай ідуть роки. І десь там, у майбутньому, коли загоїться рана втрати, Яна належатиме Олексієві... От як несподівано обернулися справи.
Якби оці його думки підслухав Пуебло...
Олекса повільно підняв руки й склав собі на груди. "Це я? Це я щойно говорив, ні, думав — проте це однаково — це я щойно думав такі речі. Ось де розкривається нутро".
Він обвів поглядом усіх. Веслі й Джон щось заклопотано лагодили в апаратурі. Вони намагались не дивитися на людей і одне на одного. Гнат Петрович вдивлявся в темну хащу. Обличчя Барханова було як неживе —— наче чудернацькі тіні якось несподівано сплелись у сутінках і утворили лице, позбавлене не тільки почуттів, але й самої плоті.
"Людина страшної волі, — подумав Олексій. — Дати таку пораду. Мужньо, доцільно, та хто б наважився..."
У вухах ще лунав останній наказ Барханова, звернений до Артема:
"Як уповноважений Надзвичайної Ради я вам забороняю здійснювати свій задум до схвалення його Радою". Які слова: "наказую", "забороняю". А він їх вимовляє чітко й спокійно.
"Поки я живий і вони живі, — у думці казав Олекса до себе, — я робитиму й зроблю все можливе, все, що здатна зробити людина з розвиненим мозком, з великими знаннями, з нестримним бажанням, з незламною волею, — я все зроблю для того, щоб їх обох урятувати, щоб вони обоє були щасливі навіки — Яна й Артем. Все життя моє від цієї хвилини належить їм".
В цей час Яна все ще сиділа біля екрана й стиха розмовляла з Артемом. Вони перекидалися словами й реченнями, і мовчали, і просто поглядали одне на одного. Яна все намагалась, та не могла відігнати пісеньку, що настирливо крутилася в голові, хоч і втратила сенс: "Ще тільки крок, ще тільки сто — і ми до вас прийдем!.."
— Треба побалакати з Джоном Уїльямсоном, — кинув Артем.
— Для чого? — Яна сумно всміхнулась. — Він однаково нічим не допоможе. Це — жалюгідна людина...
— Ти б могла його запросити до мене?
— Могла б... Не знаю, чи він насмілиться... Про це ще не треба. Нехай Рада скаже своє слово.
— Нехай...
До кімнати зайшов Фрад. Яна й Артем підвелися: це вперше науковий керівник концерну завітав сюди після того, як вказав Яні шлях.
Одну мить усі троє мовчки стояли. По обличчю Фрада пробігла тінь незрозумілого вдоволення. Артем напружився, чекаючи, що Фрад іронізуватиме. Той злегка вклонився в бік Артема.
— Прошу вибачити... — І до дівчини: — Ви мені дуже потрібні. На кілька хвилин.
Ще раз вклонився, вказуючи на двері. Яна глянула на Артема й вийшла. Фрад зупинив її в коридорі. Він був зловісно ввічливий.
— Сьогодні із зовнішнього світу на плато намагалася піднятись людина. Ця спроба була зроблена сміливо і, я б сказав, із знанням справи.
"Хтось із наших..."
Білі стіни, жодного, хоч би штучного, вікна, біла стеля, сіра, залита світлом підлога. Незатишний коридор. Вони стоять одне проти одного. Обличчя Фрада теж залите білим світлом і здається в ці хвилини не засмаглим, а просто сірим. Очі свердлять і свердлять Янине лице.
— Це був не доброволець. Це був учасник добре підготовленої експедиції. Спочатку ми зафіксували істоту, яка перетнула зону смерті. Жива істота не може її перейти. Ця істота перейшла і подерлася в ущелину-пастку. Ми зафіксували її вихід з пастки після того, як почали діяти додаткові випромінювачі. Аналіз даних приладів показує, що це була добре підготовлена молода людина, до речі, чудовий спортсмен, а головне: що цей спортсмен був надійно, абсолютно надійно екранований.
Відлягло: "То він вийшов з пастки неушкоджений!.."
— Отже, я мав рацію, коли передбачав, що Надзвичайна Рада енергійно діє і знає незрівнянно більше, ніж про це пише преса. Адже так?
Він дивився в Янині очі. Вся її духовна сила потрібна була, щоб витримати той погляд. Вона мовчала"
— Надзвичайна Рада з цілковитою точністю знає місце, де розташований наш острів. Вона знає про зону смерті й, споряджаючи сюди експедицію, дбає про екранування — причому надійне, дотепне, легке! Рада знає ненормально багато. А тепер я вас запитую: якими засобами зв’язку ви користувались?
Він дивився в Янині очі. Вона мовчала.
— Ви будете негайно ізольовані. Ви більше не зробите жодного руху без нагляду.
Так настала катастрофа. Яна опустила очі. Вона мовчала, а думка нервово билася в тенетах несподіваного лиха. Зв’язку більше не буде. Це ще не найстрашніше. Фрад ув’язнить її, і тоді ніколи не здійсниться отой задум... Отой її задум, що про нього боялася говорити сама собі.