Соболь схвильовано кахикнув. Барханов перший його зрозумів і швидко підійшов до старого. Той озирнувся:
— Мать, хлопці, ми вже прийшли...
За хащею проглядало круте нагромадження каміння, а крізь поріділі крони виднілася височенна прямовисна стіна.
Барханов зробив крок уперед і враз відступив:
— Захист!
На його куртці блимала червона лампочка: починалася смертельна зона.
Люди суворо дивилися на сірий граніт.
Розділ шостий
ЛИШИЛОСЯ ТРИ ТИЖНІ
— Осленко, ви боїтеся смерті?
— Ви думаєте про смерть? — Джон вирячив на Яну очі. Дівчина безтурботно всміхалася, перемішуючи в каві грудочки цукру.
— Кожна людина коли-небудь думає про смерть, Джоне.
— Ваша правда...
Вперше Джон і Яна снідали разом. З Тересою дівчина майже не бачилася, а снідати самій обридало.
— Ви не відповіли...
— Пробачте. Звісно, боюся. Хоч я і втомився. Розумієте, міс Яно, інтенсивність життя в кожного своя. Інший за двадцять років проживе і зробить більше, ніж його сусід за сто двадцять. Я, міс Яно, жив і працював дуже інтенсивно. І я себе повністю вичерпав...
Яна вже чула ці слова. Ці самі, або дуже-дуже схожі...
— А страх перед смертю такий, що я й далі живу безплідно, їм людський хліб і за середніх років перетворююсь на спустошеного діда...
І це вже десь було.
— Живу... Служу, як ви колись зводили зауважити... Навіщо? Не знаю й сам... А якби прийшла смерть...
Обличчя Джона втратило звичайний блюзнірський вираз. Щось з’явилося в ньому старечо-безпомічне.
— А якби вона прийшла... Може, я й не злякався б, міс Яно, бо вже досить. Але самому себе вбивати — це неприродно. Адже ж так, міс Яно?
— Ви давно на плато?
— Скоро чотири роки.
— А там — у вас хтось є?
Ессельсон покрутив головою:
— В тому моє щастя. Нікого. Був брат... — По тихій паузі: — Загинув, загинув Вілл...
— У Тихому океані, — сказала Яна. Дівчина перевіряла догадку на старому.
Джон дивився на неї, як на ката, — з жахом і покорою.
— Ви знаєте?..
— Ви Джон Уїльямсон?
— Це вам сказав Фрад...
— Ні. Допіру ви розмовляли словами з свого "передсмертного листа".
— Як ви могли знати ці слова! Так-так, звичайно... Чому ж ні... Міс Яно! — Джон підхопився. — Міс Яно! Але знайте хоч ви: я не винен у смерті Уїльяма. Не винен! Вони спочатку його вбили, а потім запропонували мені написати цього листа, загрожуючи й мене... до акул. Я написав. Я спробував вкласти в нього душу.
— Лист вийшов поганий, Джоне.
— Справді? — Джон сів і з невимовним смутком зазирнув у вічі дівчини. — Він справді невдалий?
— Справді, Джоне...
— Ясно... — він кивав головою. — У мене в житті нічого вдалого не було. У мене був брат!.. І я його зрадив... Ні-ні, я не винен, міс Яно, ні... Я зрадив його пам’ять, написавши того листа... Вілл не був спустошений, він був великий учений, а я біля нього блищав, як Місяць од Сонця... Не стало Вілла — не стало й Джона. А залишився... о, це ви дуже виразно, дуже вдало сказали, міс Яно: Осленко! Залишився Осленко...
Джон ще не мав і п’ятдесят. А скидався на старого діда. А зараз — навіть трохи на трагічного Ріголетто.
Підвівся і мовчки почвалав до дверей.
Яна повернулась до вікна. Чому вона спитала про смерть?
Артем учора сказав:
— Якщо експедиція Барханова виявить, що ніяка рятівна група на плато не здереться, нам доведеться переглянути свої розрахунки на майбутнє.
— Чому? — Яна прекрасно все розуміла.
— Лишається мало часу. Я врятуватись не зможу.
— Нехай кінчиться експедиція...
— Звичайно, люба.
Навіщо Джон народився на світ? Щоб прожити не дуже довгий вік біля брата, а далі зрадити й самого брата, аби протягти ще кілька років у жалюгідній личині лакея і блазня.
Колись Яна чула, що життя — як один день і для старого, і для дитини. А Кардашов і Гомес, мабуть, думають не так: за їх плечима велике-велике життя і величезна робота, яку ніяк не вбгаєш у один день... Ні-ні, річ не в довжині, в листі Джона є частка правди.
Час не мав початку, він не матиме кінця. Слова, які не відразу відлунюють у свідомості... Час був і буде завжди... Для людини це — вічність небуття. Довга-довга, без кінця й початку, вічність небуття. І десь у ній раптом — коротенький спалах. Це життя. Мене не було мільйон, і сто мільйонів, і сто більйонів років тому, дуже скоро мене не буде знову — і вже не буде ніколи. Вічність позаду і вічність попереду, а між ними — коротенький спалах. Він і справді такий коротенький у порівнянні з вічністю, що годі його міряти нашими роками — смішна робота!..
Та який би не був короткий — нехай цей спалах буде яскравий. Яскравий, чистий, гарний, щоб навкруги освітилася чорна безодня часу й простору. А всі ми разом, люди, складемо у Всесвіті яскраве багаття розуму й творчості — навіки.
Щось тривожне було в цьому порівнянні життя із спалахом, щось близьке й неминуче, про що не хотілось думати...
Вчора Яна прийшла до Артема, увімкнула екран і не знайшла його в камері. Налякалась не сказати як. Потім зраділа — він повернувся у наш світ. Потім побачила, що він спить на своєму пластиковому матраці — по той бік столу під стіною.
Артем дуже втомлювався. Він працював з нелюдським напруженням. Під час зв’язку з Олексієм творчий процес тривав, та основна робота була поза зв’язком... І це — без машин, все — напам’ять.
Спав. Яна не бачила його обличчя, він відвернувся до стіни. В лад з глибоким диханням підіймались і опускалися плечі, потім здригнулася рука — Артем зігнув її в лікті і, мабуть, сховав долоню під щоку.
Він спав за московським часом.
Яна сиділа на стільці посеред кімнати й чекала. Вона кілька разів стримувала порив підійти ближче, торкнутись рукою його плеча (адже ж він зовсім поруч, за кілька кроків!). Стримувала, бо між ними був холодний дотик екрана.
Вона знала, що перейти за екран неможливо, знала, що таке речовина і антиречовина, але тільки в ці хвилини відчула, які далекі вони з Артемом. Між ними лежав Всесвіт, неподоланний, як вічність. Артема в Яни не було.
Спокійніше. Нам потрібні спокій і мужність. І вміння багато працювати.
Потім Артем прокинувся, і Яна викликала Олексія...
— Ви зараз вільні? — почувся голос Фрада.
Яна відштовхнула від себе столик, біля якого вони з Джоном щойно пили каву, і озирнулася на екран. Фрад чемно дивився на неї і чекав відповіді.