Він повернувся й пішов доріжкою. Яна дивилася вслід. Руки знову за спиною. Постать нахилена вперед. Тереса нічого не сказала... Не будь дурною, не обманюй саму себе: він знає! Та ні, якби знав — негайно б відібрав... Може, й справді випадково? Звернув увагу на прикраси, і край... Він спостережливий, він здогадається про все через її дурну поведінку. Ще б знепритомніла. Або істерично закричала.
"Ти ж мало не закричала! Хіба з такими нервами можна боротися..."
Коли підходила до камери, ноги вже не тремтіли й повернулося самовладання.
Розповіла Артему про зустріч. Він замислився на хвилину.
— От що, Янко. Ухилятись від зустрічі не можна. Там ти можеш дістати нову інформацію.
— А якщо відбере?
— Захоче — однаково відбере, чи ти підеш, чи ні... А ми попередимо наших про таку загрозу.
— Артеме... Якщо ці прикраси передати тобі — разом з їжею?
— Тут антисвіт. Апарат почне випромінювати антинейтрино. Пуебло не зможе їх фіксувати. А що... а як зможе? Викликай,
Яна торкнулася пальцями скронь, відступила від екрана й опустилась на стілець. Заперечливо покрутила головою:
— Ні, ні, Артеме. Я не подумала.
— Про що?
— Якщо він довідається, що радіо в тебе — він тебе просто задушить.
— Гм... — Артем і собі сів. — Так, він це зробить. А звідки він знатиме, що намисто в мене?
— Увімкне екран — і побачить.
— Я працюватиму лежачи.
— Він почує.
— Мало що може шепотіти собі людина, приречена на вічну самотність!
— Він здогадається.
— Не гаймо часу, Янко. Година — це не так уже й мало.
Яна повернула намистинку:
— Здрастуй, Пуебло.
— Здрастуй. Це не Пуебло. Він віддав апарат мені, щоб я працював з Артемом.
— Олексо, ану, запитай, — втрутився Артем, — чи може приймач фіксувати сигнали антинейтрино?
— Ого... — видихнув Олексій. — Це небезпечно.
— Здрастуйте, — почувся голос аргентинця. — Принципово апарат може реагувати і на антинейтрино, тільки треба дещо змінити схему й перебрати окремі вузли. На кілька днів роботи.
— Ми не можемо жити без зв’язку кілька днів... — невпевнено прошепотіла Яна.
— Але випромінювати ми зможемо тільки нейтрино. Ваш апарат їх не прийме, якщо опиниться в антисвіті.
— Краще однобічний зв’язок, ніж ніякого, — вперто сказав Артем.
Потім Яна знову викопувала обов’язки Олексієвого гучномовця. Це були гарні хвилини — наче друзі збиралися в одній кімнаті за роботою.
Працювали п’ятдесят хвилин. Попрощалися. Яна, бліда й некваплива, перейшла до сусідньої кімнати — Артем підказав їй дорогу — й спинилась перед великою трубою. Машинально провела рукою по металевому кожуху. Це туди вкинули непритомного Артема, щоб він за хвилину опам’ятався антилюдиною.
У кутку височіла гірка м’яких контейнерів. Неподалік стояв електрокар з механічними руками.
Яна чекала. Наближався обідній час. Вона запізнювалась до Фрада. Напружено дослухалася до кожного звуку.
Здригнулась, коли в стіні відчинилося віконечко. Електрокар під’їхав, і звідти вислизнуло дві прозорих гнучких тарілки з обідніми стравами. Кар швиденько підкотив до гірки контейнерів, механічні руки взяли один з них, розгорнули й швидко вклали всередину їжу.
На трубі розсунулися дверцята. Контейнер опинився там. І от — дверцята зачинені, а в кімнаті — зловісна тиша. Калатання серця, мабуть, чути по всіх поверхах глибинного будинку...
Неприємний металевий звук шкрябнув по нервах — ніби плакала гнучка пилка. Він міцнішав, і якийсь первісний забобонний жах охоплював дівчину. Щось таке, мабуть, відчували її предки, коли зустрічалися з незрозумілими силами природи.
Труба ревнула коротко й змовкла. Цикл закінчився.
Яна підійшла до дверей і визирнула в коридор. Там було порожньо. Артем казав, що останніми днями його ніхто не відвідує. Розвага обридла... Тільки автомати вправно виконують свою роботу і постачають антилюдину антиповітрям і антиїжею...
Яна підійшла до гірки, зняла намисто й сережки і вклала їх до верхнього контейнера. Це ж його підхоплять механічні руки, коли готуватимуть чергову посилку. Пластиковий матеріал був тонкий і невагомий. Він майже не відчувався у пальцях. Тільки залізні стрижні, на яких трималася тканина, повертали почуття матеріальності.
Контейнер, куди Яна підкинула нейтринне радіо, піде в роботу через три години. Автомати наповнять його повітрям. Якщо дівчина до того часу пересвідчиться, що зв’язку ніщо не загрожує, вона повинна повернутись і забрати свої прикраси.
Фрад чекав. Він по докоряв за запізнення, але подивився уважно. Чи помітив, що вона вперше без намиста й сережок?..
— Сідайте. Я вам хочу дещо розповісти про найближчі плани концерну "Сельвас".
— Ви кажете — концерну?
— Так.
— Угу... Я слухаю...
— Справді, назва нашого центру здається дещо недоречною. Але завтра вона буде логічною, як логічні наші плани.
Яна вмостилась на стільці.
Фрад тепер завжди сідав строго навпроти неї.
— Голова нашого правління ще п’ятдесят років тому висловився так: "Моя мрія: дожити до того дня, коли це невдячне й паскудне людство стане передо мною на коліна, а історія, перепрошуючись, зробить крок назад і піде в іншому напрямку". Ця ідея й лежить в основі нашої роботи.
— Чим же вас скривдила історія?
— Головного й більшість його компаньйонів історія скривдила тим, що відняла в них владу над людьми.
— Вони очолювали якісь уряди?
— Дурне. Деякі уряди служили їм, як дворові шавки. Вони були там господарями.
"Отже, Кардашов і президент Академії мали рацію, шукаючи соціальне коріння цієї організації у минулому", — зазначила дівчина.
— Я зрозуміла. Вони дуже старі. А ви?
— Мене, сильну людину, скажу прямо — одного з найсильніших людей сучасності — історія позбавила права бути собою!.. — Фрад трохи нахилився вперед і так стиснув кулаки, що кісточки побіліли. Це було однаково, коли б він підхопився на ноги й почав запально жестикулювати. — Моє покликання — наука і влада. І в науці — знову-таки влада! А історія звеліла мені товктися в людській отарі, бути однією з мільярдів овець... Не підходить! Ось чому я пристав до концерну.
— І багато вас таких?
— Мало. Насолода влади в тому й полягає, що невелика сім’я обраних диктує свою волю, визначає долі, керує життям і смертю мільярдів.