— З Українського фізико-технічного інституту, — сказав він, — з лабораторії Соболя ось уже другий місяць не надходить наукова інформація.
— Зіпсувалися канали? Чи це можливо? Або вони облишили, шифрувати?
Іван Антонович міг поставити сто чи двісті таких запитань, бо факт був неймовірний. Але те, що він почув далі, зовсім спантеличило: замість наукової інформації лабораторія Соболя п’ять тижнів підряд передає... таблиці логарифмів. Спочатку передала їх від початку до кінця, потім — від кінця до початку, а тепер знову з початку... Таблиці старанно зашифровані лабораторною установкою. Цього б ніхто не помітив до найближчого підведення підсумків, але президент особисто цікавився роботою Соболя і вчора вирішив переглянути нові матеріали інформаційного центру...
— А що каже Соболь? Це... дуже, дуже безглуздо, надзвичайно безглуздо!.. Жарт? Якась несправність? Чому таблиці логарифмів? Хіба в УФТІ не розуміють, яка важлива робота Соболя?
Іван Антонович не поставив президентові жодного з цих запитань, бо той міг лише знизати плечима.
— Га, Іване Антоновичу? — сказав президент. — Ви вже однаково на Україні... Га? По дорозі? Ви ж якраз сьогодні збиралися до Москви, от і заїдьте в Харків. Га?..
Молодь завжди сміялася із звички президента вставляти в розмову зайві слова. Адже тепер розмовляють лаконічно.
І тоді Іван Антонович Кардашов помчав у Харків. Він мав свою слабкість: автомобілі на повітряних подушках. Відчував себе вітром, вихором, хмарою, а головне — знову молодим і бадьорим. Ніщо так не надає відчуття молодості й нестримної сили, як швидкий рух. А він ніде не здається таким швидким, як на повітряних подушках, близько від землі...
Під машиною слалася бетонована ріка шосе. Часом біоструми, покірні уяві Івана Антоновича, посилали автомобіль через кювет, і він мчав над просторими луками, вздовж річок, поверхнею ставків і озер. Трава, як вода, бралася густими брижами, і хвилі розбігалися позад машини.
Шосе було старанно підметено, до останньої порошинки обдмухане потоком машин. Тихе гудіння виповнювало кузов. То гуло повітря. Воно пружно обтікало корпус і міцно тримало крила-стабілізатори. Сині плями ставів рябіли господарським птаством. Мліли під сонцем чорні простори зябу. Аж світилася свіжою зеленню озимина.
Вулицями міста не можна їздити в таких машинах — вони несуть вітер і здіймають куряву. В місті користуються електромобілями. А бетоноване шосе зметнулося
вгору, по естакадах півкільцем охопило розсип кварталів, садів і заводів... Воно повернулося на землю аж за околицею, де серед лісів біліли будинки й корпуси УФТІ.
Залишивши машину на майданчику, Іван Антонович пішов до інституту. Навпростець — вузенькою стежечкою, яка звивалася по травах, поміж пожовклих чагарників і молоденьких дубків.
Президент казав, що Соболь несподівано вилетів до Буенос-Айреса. І що Кардашову слід перш за все поговорити з його найближчими співробітниками — Максимом Свиридом та Олексієм Суховим. Незрозуміло: чому вилетів Соболь?
За марними спробами побудувати якусь логічну версію Кардашов пройшов знайомими кварталами й піднявся до кабінету Соболя. Запобігливо розчинилися двері. У білій кімнаті з скляною стіною тільки одна людина сиділа біля апаратури.
Кардашов наблизився. Науковець відчув присутність стороннього і озирнувся. Це був худорлявий хлопець з тонким обличчям. Врівноважений, та лиш до певної міри. А там може спалахнути блискавкою, зірватися ураганом... Так відзначив Кардашов, що вже років п’ятдесят вважався неабияким фізіономістом.
— Здрастуйте. Коли не помиляюся, ви Максим Свирид?
Той підвівся і шанобливо взяв руку старого. — Так, ви не помилились, Іване Антоновичу. Підійшли до столика, посідали.
— Де Артем?
— В Буенос-Айресі.
— Навіщо? ..
— Він просив нікому не казати. Але ж не вам, звичайно. Він полетів у гості до старого Гомеса.
— До Освальдо Гомеса Пайро? — здивовано уточнив Кардашов.
— Так.
— І нікому не сказав, крім вас?
— І Олекси.
— Сухова? — вловивши ствердження в погляді Максима, старий владно кинув: — Розповідайте.
Одного ранку Артем разом з своєю нареченою Яною Шевченко, — це журналістка з київської газети "Вісті", — прийшли до цього кабінету. Максим і Олекса були вже тут. Як завжди, Артем перш за все увімкнув відеофон, щоб проглянути повідомлення, які могли надійти вночі.
— От так так!.. — вигукнув він раптом.
Всі здивовано озирнулися, Артем дивився на екран, що відтворював відеограму, прийняту о другій ночі. Там був старий-старий, з білою як сніг головою і такими ж білими вусами видатний аргентинський учений Освальдо Гомес Пайро. Артем любив старого. Він вважав Гомеса своїм учителем, хоч їм жодного разу не пощастило зустрітись. Ото тільки й розмов було, що за багато тисяч кілометрів, через відеофони.
— Послухайте, любий мій друже, моя гордість і надія сучасної фізики, — сказав Гомес.
Артем усміхнувся: впізнавав звичку Гомеса висловлюватись пишно й незграбно. Вона зникала, коли йшлося про науку.
— Я надзвичайно шкодую, — вів старий, — що не бачу вас, але даруйте, талановитий юначе, у моєму віці не можна зневажати різницю в часі, що шматує нашу планету. Вночі я сплю, і дуже радий, що ви робите те ж саме.
Старий торкнувся вусів, сумно похитав головою. Потім його зображення розпливлося й зникло. Але голос — старечий, тремтливий, хрипкий — лунав далі:
— Ви повинні до мене приїхати. Я вас запрошую. У мене збереться кілька справжніх учених, дуже небагато, бо їх, даруйте, взагалі небагато. Чотири-п’ять чоловік. Я дещо зробив, юначе, чуєте! Я дещо зробив! Так мені здається... Але я жодного слова не скажу людям про своє відкриття чи, може, просвітлення, чи осяяння, — кажіть, як хочете, — поки в мене не збереться кілька чоловік, яких я справді поважаю і люблю. Ви прослухаєте моє повідомлення, скажете свою думку. А далі... Може, ви почнете сміятись, і я собі скажу: "Освальдо, куди ти пнешся; ти своє зробив — а ти таки зробив чимало, дурню! — а зараз відійди і не заважай молодим. Бо твоє відкриття чи осяяння — це маячня старої сивої коняки і більш нічого". Але якщо я зумію вас переконати... Юначе, йдеться про повну зміну існуючих уявлень про первісну матерію. Ви чуєте? Повну зміну! Науковий переворот. Ви повинні бути в мене завтра, найпізніше — післязавтра. І я вас благаю: нікому — нічого! Я занадто старий, щоб дозволити всіляким пташенятам у науці сміятися з Освальдо Гомеса. Якщо я справді.. помилявся... нехай про це знають