А ти підійшла, засміялася лунко
і за собою, мов тінь, повела.
Вуста твої я торкнув поцілунком,
і ти поцілунком відповіла...
А зорі сміються на всеньке небо.
Вони нас кличуть до себе, у Всесвіт.
Ти чуєш, люба? До них майнемо,
бо Всесвіт б’ється у нашім серці,
бо простір скорився твоєму диханню,
бо зорі, як очі, спалахують знову...
Послухай: я тебе кохаю.
"Самотність" — яке безглузде слово!..
— Ще раз, — помовчавши, попрохала Яна.
Він прочитав ще раз.
— Любий... Хто це склав?
Він не відповів.
— Ну, кажи ж...
— Та... один там...
Тоді вона здогадалася, що це він сам, Артем, склав вірш для неї. А вона думала, що він не любить поезії!
І вони цілувалися, не знаючи втоми, аж поки не посіріло над ними небо і зорі почали засинати й гаснути...
— Яно, ти чого втекла?
Справді, вона втекла від компанії — відійшла на два кроки та й полинула аж на Донець, аж на півтора місяця назад...
— Я вже з вами!
Леонід Пилипович і мама сиділи на дальньому кінці стола і про щось розмовляли. Тихо, впівголоса, щоб їх ніхто не чув. І холодок прокотився у Яни в грудях: невже мама знайшла... Стало гірко-радісно, згадалось напружене батькове обличчя, на якому в одну мить висох піт, і його слова:
— Прощавайте всі, прощай, Марійко, і ти, Яночко!..
Леонід Пилипович проводжав їх додому. Міцно потис обом руки, мама сказала:
— Так ви ж дзвоніть. Яна поїде, мені зовсім сумно стане...
Втомлені зайшли до квартири. Терпляче дзенькав відеофон. На екрані світилося: "Вас викликає Харків". Яна кинулася до приладу. До неї посміхнувся Артем:
— Добрий вечір. — Глянув через її плече і повторив до мами:
— Добрий вечір, Маріє Олексіївно!
— Здрастуйте, Артеме... — і вийшла, щоб не заважати молодим.
Яна цмокнула холодний екран.
— Передалося?
— Передалося. Завтра будеш?
— Буду... — вона прихилилась до екрана чолом. — Я обов’язково буду, рідний, я тільки не знаю, як прожити без тебе ще цілу ніч...
— І я не знаю... — сказав він.
Говорили якісь незначущі фрази. Потім він провів долонею по екрану:
— На добраніч. Я чекаю.
Яна поглядом відповіла: "Я тебе люблю навіки, розумієш?" Він моргнув: "Розумію. Я теж".
Назавтра Артем зустрічав її в харківському аеропорту. Вони помчали до інституту, і там Артему сказали, що вночі йому дзвонив Освальдо Гомес Пайро з Буенос-Айреса.
А вони мріяли поїхати на південь, на Чорне море, і місяць чи півтора прожити в зеленому санаторії, серед кипарисів і гліциній, платанів і олив, поруч з старовинним фонтаном "Ніч", на березі синьої-синьої затоки... Артем таки втомився за останні роки, бо вони були сповнені безсонними ночами, болісними шуканнями, творенням складних і незвичайних експериментів.
Мріяли: рано-рано, коли перші промені сонця пробивають на сході морську воду, вони побіжать удвох на море і попливуть наввипередки по лінивих плескатих хвилях... А вдень одягнуться в акваланги і будуть поволі рухатися вздовж морського дна, розглядаючи каміння, поросле зеленим і рудим хутром, і спокійних риб, поглядаючи, як над ними виграє сонце на дзеркальних хвилях. І будуть ловити одне одного, і знову поволі пливти над самісіньким дном, аж поки у вухах від тиску води не почнуться легенькі кольки...
Або здеруться на Генуезьку скелю і звідти дивитимуться на далекі кораблі й меткі катери, що снують унизу, в затоці. На Ведмідь-гору, на хмари, на чудернацькі скелі, що вилізли з води напроти піонерського берега.
Будуть ходити алеями парку, розмовляти й цілуватись, кожної хвилини — разом, удвох.
Вони читатимуть книжки й дивитимуться телевізор, їздитимуть до міста на виставки, бродитимуть у горах, відвідають Великий Кримський каньйон... Вони слухатимуть музику — Яна вирішила взяти з собою великий комплект плівок з симфонічними і оперними творами.
І ще Яна мріяла довести Артему, як він помиляється щодо опери. Він десь наслухався новітніх прогнозів, що опера — застаріле мистецтво і скоро відімре, і повірив, що так воно й буде. Ні, він, звичайно, не вивчав проблеми, не мав для того часу, але от — поділяв отаку помилкову думку. А цим новітнім прогнозам — чи не за сто років... Яна читала, що і в двадцятому віці опері передрікали швидкий кінець, бо у вік телевізії і об’ємного кольорового кіно вона, мовляв, безглузда.
А опера спокійненько собі увійшла і до кіно, і до телевізії, і їх самих узяла собі в помічники на театральній сцені та й живе. Хіба уявиш людську культуру без "Кармен" і "Пікової дами", без "Травіати" і "Хованщини"!
Отак би й жили вони удвох, а біля них Пушкін з Котляревським, Гейне з Маяковським, і Франсуа Віньйон, і Шевченко. І великі сучасні лірики. І море.
Тепер на світі нас двоє буде... Хіба лиш двоє? В усяку днину навколо люди — сміються люди, а ми між ними, і ми із ними!..
Потім вони збиралися попоїздити. Об’їхати навколо Землі по Залізниці, а там перетнути океан на кораблі, відвідати Африку. Артем давно хоче познайомитися з інститутом Таві Лансана. Далі Артем повернеться до УФТІ, а Яна почне працювати на одному з харківських заводів і сяде писати книгу...
Так вони мріяли кілька днів тому.
Яна прокинулась, бо сонце вдарило в обличчя. Воно визирнуло з-за велетенського дерева.
Підхопилась. От тобі й на: не роздягаючись, проспала всю ніч. Пройшлась по кімнаті, замилувалась орхідеєю. Потім набрала у ванні води в склянку, оббризкала корінці квітки. Срібляста рихла шкіра, як губка, увібрала вологу.
— Напилася, люба?.. Ну от, сьогодні ми з тобою щось вигадаємо.
У стінній шафі знайшла одяг. З цікавістю переглянула з десяток елегантних плать, костюмчик із сірого шовковистого матеріалу, світлий костюм для прогулянок — широка й прозора червона спідниця і жовта кофтинка-жакет без ґудзиків.
Вибрала білизну і одну з чуконь і пішла до ванни. Вже хотіла роздягатися, коли почула поруч із собою голос Пуебло:
— Яно, де ви, відповідайте! Де ви? Весь світ вас розшукує!.. Ви мене чуєте, синьйорито! Та кажіть же, швидко!..
Дівчина піднесла руку до шиї і намацала намисто. Глянула в дзеркало. Її вуха прикрашали янтарні сережки. Як можна було забути!
Повернула бусинку з чорною цяточкою:
— Я вас чую, Пуебло, любий!
Пуебло захлеснула така злива почуттів, що Яна довго не могла нічого втямити. Він увірвав себе: