— Даруйте, що це таке — моральні норми?
— Не блазнюйте!
Фрад трохи зблід. Коричнева від загару шкіра стала сірою.
— Ви собі дозволяєте зайве. Тільки ваша краса, ваша виняткова краса примушує мене утриматися від... від санкцій.
Тереса налякалась. Обличчя Фрада в цю хвилину здавалося висіченим з граніту, і не було в ньому ніяких людських почуттів, ніякого співчуття чи жалю — тільки сила і воля вчинити все, що спаде на думку.
Після недовгої мовчанки Фрад оволодів собою:
— То що ж таке моральні норми? Певні забобони, які люди вигадують для того, щоб їм було зручно жити. Але цей куточок всесвітнього заповідника живе цілком ізольовано від людства. У нас існують свої, як ви зводили висловитись, моральні норми, цілком свої, анітрохи не схожі на ваші, і саме такі, за якими зручно жити нам. Доведеться синьйоритам, — цього разу Фрад звернувся до обох, — засвоїти ці норми, щоб не опинятись у смішному становищі.
Тереса не стрималась:
— У вас — моральні норми? Ви злочинці!
— Це дуже умовне поняття, — чемно зазначив Фрад. — Зрештою його зміст цілком залежить від моралі суспільства. Ми — окреме суспільство. У нас своя мораль, і, можливо, нам здається злочинним саме те, що ви звикли вважати природним. Хочу тільки зауважити: наша мораль створює найкращі умови для вродливих жінок. Вона не може не припасти вам до вподоби.
— Саме вродливих?.. — перепитала Тереса.
— Тільки так. У нас мало що визнають злочинним і навіть неможливим, коли це робиться заради вродливих жінок.
— Послухайте, — втрутилась Яна, — ви не думали про те, що суспільство — не ваше, вигадане, а справжнє, людське — не подарує вам того, що тут робиться?
Фрад раптом засміявся — сухим дрібним сміхом.
— Синьйорити, ви не зрозуміли, бо не хотіли зрозуміти того, що я вам сказав!..
— Ви верзли нісенітниці. До цього важко ставитися серйозно.
— Доведеться, — сухо сказав Фрад і підвівся. — Вам покажуть ваші кімнати. На добраніч.
Він повернувся й пішов, і тільки біля дверей озирнувся, ще раз обвів поглядом Тересу і Яну, наче вирішував, котра з них краща. Двері розсунулись і знову зачинились.
— Гидкий чоловічок, — сказала Тереса.
— Ти казала — в ньому щось є.
— Це нічого не значить.
— Навіщо ж казати речі, які нічого не значать?
— Ти сьогодні занадто дратівлива.
— Для цього є причини.
— Не перебільшуй.
— Що ти говориш!
— Я хотіла сказати, що в мене теж є підстави...
— Мабуть, так.
— О!..
Тереса перемовчала, підшукуючи, що б сказати.
— Але в ньому таки щось є, — нарешті з викликом мовила вона. — Це надзвичайно сильна людина.
— Це дуже гидка людина...
Дівчата перезирнулися. Про що це вони?
— О!.. Сестричко! Ми втрачаємо розум...
— Ми з тобою втомилися...
Зайшов чоловік із кругленьким, нездорового кольору обличчям і лисим черепом. Він мав маленький носик, маленьке кругле підборіддя, маленькі круглі оченята. Схилився в театрально-чемному поклоні.
— Пробачте, дорогі міс, — сказав по-англійськи, — що я без стуку.
— Ми звикли, у вас так прийнято, — кинула Яна.
— На жаль, дорогі міс... Так тут прийнято. Дівчата помітили, що він сказав "тут", а не "у нас".
— Я тут працюю, так би мовити, дворецьким. Так чи інакше, але вам доведеться мати зі мною справу. Джон Ессельсон — до ваших послуг, міс. Простіше — Джоні.
Так мене тут кличуть усі.. Вам не подобається тут? Це особливе місце на нашій старій і безнадійно нісенітній планеті.
Базікаючи, несміливо наближався до канапи, де сиділи дівчата, і нарешті спинився за кілька кроків.
— Це місце, де гинуть і народжуються мрії. Гинуть одні й народжуються інші... Я раджу вам, шановні міс, якомога скоротити болючий процес відмирання мрій... Тих, до яких ви звикли, якими живете... Нехай приходять їм на зміну нові, і нехай вони збуваються, якщо вам пощастить!..
— Де Макс?
— Він вам потрібен?
— Я б хотіла сказати йому, що про нього думаю.
— Ви певні, що це йому цікаво? Яна спалахнула:
— Не треба.
— Ні, чому ж... — Лисий підійшов до відеофона, набрав якийсь номер, і на екрані з’явився Макс. Він стояв біля вікна, заклавши руки в кишені, і позіхав. Відчув, що на нього дивляться, невдоволено скривив губи і підійшов ближче:
— Ну?
— Ви бачите, міс, — сказав лисий, — тут відеофони вмикаються навіть без взаємної згоди абонентів.
Макс глянув на нього з презирством і звернувся до дівчат:
— Ну?
— Вимкніть його, — сказала Яна.
— Я не хочу бачити цю потвору! — гукнула Тереса і відразу ж звернулася до Макса: — Ви зробили підлість, але ж майте хоч мужність пояснити нам навіщо!
Макс знизав плечима:
— Хіба Фрад не пояснив?
— Вимкніть! — повторила Яна. Макс розсміявся:
— Я гадав, що Фрад усе розповів. Бачите, любі мої, Фрад дуже любить красивих жінок. Я б сказав, що це в його житті пристрасть номер два. Про номер один ви довідаєтесь, якщо він сам цього схоче. От я й зробив йому подарунок. Вас задовольняє моє пояснення? Ви мовчите? Сповнені презирства? Фрад скаже решту. Бувайте!
Макс вимкнув відеофон.
— Бачите, відімкнутися ви можете самі. Але спочатку на вас подивляться без попередження, — зітхнувши, пояснив лисий. — Така тут система... Це щоб головний міг у будь-яку хвилину перевірити приміщення. Міс, мабуть, втомилися. Чи не хочете пройти зі мною — я вам покажу кімнати.
— Ми будемо спати в одній кімнаті, — сказала Тереса.
— Як хочете, міс. Але вам відведено дві кімнати, і я їх покажу. До речі, якщо дуже схочете, зможете ночувати в джунглях. І ніхто на це не зверне уваги. Так що рекомендую — спальні досить зручні.
Джон Ессельсон провів їх коридором і вказав на двоє дверей, розташованих одні проти одних.
— На добраніч, міс, — сказав він, вклоняючись. — Там ви знайдете все необхідне.
Дівчата зайшли до однієї з кімнат. Стеля світилася денним світлом: за високим вікном уже стемніло.
Це було комфортабельне приміщення. Широке плоске ліжко з двома подушками, столик, стільці і крісло з похилою спинкою. Поруч з вікном — відкидний секретер і апарат пам’яті. У високій білій вазі на столику стояли дивовижні квіти. Великі пелюстки, яскраво-бузкові та полум’яно-пурпурові, з ніжними білими краями, здавались витвором геніального ювеліра. В них сполучалася фантастична вигадливість з витонченою тендітністю.