Олексій слухав з суворим обличчям. Коли казати правду, до цієї хвилини він беріг надію, що сталося непорозуміння. Тепер треба було шукати якусь версію...
Пуебло нервував. Його язик аж горів від невимовлених запитань.
Третій співбесідник — чоловік років сорока п’яти з густою шевелюрою, що побіліла на скронях, — був тут господарем. Він слухав розмовця, потім зауважив:
— Бачте, товаришу Дієгос, якби з Соболем усе було гаразд, він про себе б сам сповістив. Тут щось складніше...
— Так-так. Я, товаришу Барханов, досить-таки далекий від тих наукових проблем, що їх розв’язував Соболь в інституті. Але давайте розсудимо логічно. Судячи з усього, вчинено злочин або принаймні досить злий жарт. Це друге мало ймовірне. Злочинці заманили Соболя до Буенос-Айреса, отже, їх треба шукати в Аргентині. Або... може, якраз не тут.
— Чому?
Дієгос ворухнув чорними бровами, підібгав губи під тонкими вусиками.
— Бо це занадто очевидно. Скоріш за все не в Аргентині, але в Західній півкулі...
— Можливо.
— Далі. Кому це могло бути потрібно — викрасти Соболя і його наукову роботу? Давайте поміркуємо.
— Я слухаю вас.
— Можливо, хтось працював над цією самою проблемою... — вставив Олексій і почервонів.
— Не виключено, — погодився Барханов. Дієгос схвально глянув на Олексу.
— Може... ревнощі? — раптом вигукнув Пуебло. — Хто знає наречену Соболя, той не здивується...
— Припущення номер два. Варто взяти до уваги, — погодився Діегос.
— Що далі?
Барханов задумливо затис підборіддя в кулак.
— Так... Що ж далі?
— Треба добре знати життя Соболя, його товариство, симпатії, антипатії, зустрічі й так далі...
Олекса невдоволено подивився на Дієгоса.
— Це не допоможе... Артем жив просто. У нього не було таємних симпатій і антипатій, він казав усім усе, що думає. Його робота — от вам його життя.
— Я знаю про Соболя це саме, — сказав Барханов. — Тим часом він зник. Отже, ми маємо два припущення. Наукова заздрість та ревнощі.
Олекса почервонів. Потім зблід. Нервово затарабанив пальцями по столу, прибрав руки на коліна.
— Якось воно все несерйозно... — додав Барханов.
Пуебло пильно дивився на Олексія. Тим часом з екрана почувся інший голос:
— Луїсе, зроблено все, що треба: про випадок з Соболем знають усі громадські організації, його зображення передано на телевізію і вже транслюється по Аргентині. Воно буде повторене кілька разів на день з відповідними: поясненнями. Якщо хтось в Аргентині бачив Соболя і будь-що знає про нього, — ми це знатимемо сьогодні.
В цей час у кишені Пуебло задзвенів відеофон. Всі повернули голови в його бік. Пуебло швидко вихопив апарат і пробурмотів:
— Трохи пізніше... Тут розмова... І сховав.
— Розмова вже закінчена, — Барханов у задумі похилив голову.
Дієгос обвів поглядом усіх за столом.
— Так що, товариші, якщо буде потрібно — о будь-якій порі... Про все, що знатиму, негайно сповіщатиму.
Він попрощався.
— З Москвою поговоримо зараз чи пізніше? — запитав Барханов хлопців. — За годину — домовлений зв’язок...
Барханову поки що не хотілося розмовляти з Москвою, бо становище лишилося неясним. Аргентинець нетерпляча рипів стільцем, стискаючи в кишені відеофон.
Барханов заговорив про побутові дрібниці: де, мовляв, хоче спинитися Олексій — у готелі ("Я вам можу рекомендувати ультрасучасний готель, оригінальна штука") або, може, в житловому секторі представництва ("Це теж зручно, а головне, що близько і всі будемо разом..."). Обличчя в голови було офіційно строге, воно відбивало байдужу ввічливість. Олексію здалося, що цій людині зовсім не цікаво, як розв’яжеться загадка Соболя, а тим більше — де він, Олексій, ночуватиме.
— Олексій і Яна житимуть у мене, — заявив аргентинець.
Це цілком влаштовувало Барханова.
Вже коли хлопці були в дверях, він мимохідь зауважив:
— До речі, що ж це не чути звісток від ваших дівчат?
Пуебло тут-таки включив відеофон. Тереса не відповіла. Олексій увімкнув свій апарат і набрав шифр Яни. Відповіді не було. Хлопці перезирнулись; Олексій глянув здивовано, а той — похмуро. Повторили виклик. Ніякого ефекту. Барханов стежив за ними.
— Зіпсувалися, чи що... — пробурмотів Олекса.
Викликали ще і ще раз. Дівчата мовчали.
— Може, вони якраз у Гомеса? — висловив припущення Пуебло.
Барханов владно кинув:
— Сідайте і викликайте. Треба ж, в решті решт, знати, що діється.
Він не відходив від хлопців з півгодини. Зазирнув хтось із працівників представництва, та Барханов заперечливо крутнув головою: зайнятий, не можу... І знову вони залишились утрьох. Потім голова поклав на стіл долоню:
— Досить. Летимо до Гомеса.
Старовинний ліфт з мідними візерунками На дверях підняв їх на останній поверх. Барханов на мить затримався біля великого відеофона в коридорі, кинув:
— Товариші, я відлітаю в справі Соболя. Буде щось термінове — прошу викликати. На все добре.
Містком з мереживними перильцями перейшли на плоский дах сусіднього будинку. Барханов запросив хлопців до вертольота, сів до керма. Всю дорогу Олексій та Пуебло тільки й робили, що повторювали виклики. Дівчата як у воду впали.
Марію Гомес розсердили нові відвідини. Та почувши, хто такий Барханов, передумала: пішла в дім.
Їх запросили до великої кімнати. Сірі гардини, що закривали скляні стіни, створювали в кімнаті вечірній присмерк.
Гомес сидів у низькому кріслі. Тонкі старечі руки нерухомо спочивали на підлокітниках. Напроти стояла низька канапа.
— Сідайте, — пробурчав старий.
Барханов умів з ним розмовляти. Зберігаючи суворо-байдужий вираз обличчя, голова представництва дуже чітко, не кваплячись, розповів про мету візиту. Він говорив іспанською мовою.
— Маріє, поясни, — кивнув Гомес.
Марія присунула свій стілець ближче до канапи:
— Справді, до нас приходили дві дівчини й один хлопець. Вони розпитували Освальдо про Артема Соболя, який нібито мав до нас завітати. Освальдо дуже любить Соболя, хоч ніколи з ним не зустрічався. Якби не це ім’я, він би не прийняв ні тих дівчат, ні, пробачте, вас...
— Був час, — перебив старий, — коли я щотижня розмовляв з Артемом. А потім я побачив, що він і без мене йде, куди слід... Артем — учений...
— А потім ми перестали його викликати і взагалі винесли з дому всі відеофони...