— Та й я іспанської не знаю.
В салоні стояли крісла з похилими спинками, низький диван; як і в купе, — два годинники, окремо — обідній стіл із стільцями І над ним — зачинене віконце, звідки подавалися страви.
Телеекрани поглядали на людей з бездумною іронією. — Ви вже їздили по Залізниці? — спитала Тереса.
— Сором сказати... — зітхнула Яна. — Я їду вперше. Пуебло похвалився:
— А нам з сестрою вже доводилось. З Буеноса до бразильської столиці. Мушу вам сказати, що недарма цю споруду називають новітнім чудом світу.
— Це вже вигадали мої колеги.
— Ви журналістка?
— Це моя творча професія...
— А виробнича?
Виявилося, що обидві дівчини працюють операторами: Яна на заводі фізичного устаткування, а Тереса — в хімічному виробництві. І вчиться на художницю. Пуебло нажурився:
— Хоч з поїзда вистрибуй... Я такий неповноцінний у нашому товаристві... Радіоінженер, та й годі! Ніякої творчої професії!..
— О! — сказала Тереса.
Яна помітила, що цей вигук у її мові передавав які завгодно почуття.
— О! — обурено сказала Тереса. — Що він каже, ви тільки послухайте! Неповноцінний. Я чула, як про нього говорили спеціалісти. Вони казали, що він надзвичайно талановитий інженер. Чуєте, Яно, якщо він закохається у вас з першого погляду, — а я боюсь, що це вже сталося, — вам не буде соромно за такого залицяльника!
Яна сміялась. Дивно: скільки того часу минуло, як вона стрілася з аргентинцями, а вже відчувала себе з ними наче з давніми друзями. Відверто милувалась Тересою. Аргентинка випромінювала жіночність і грацію. її рухи були плавні, ніби вона весь час танцювала уповільнений танок.
А Пуебло милувався Яною. Рівні, мов за лінійкою відкреслені, брови з ледь спущеними краєчками надавали обличчю дівчини зворушливої мінливості: от-от воно було задумливим, та ледве майнула в очах посмішка — і вже сяє отим бісовим лукавством, від якого найсуворіший чоловік стає соромливо-слухняним...
Трохи ширше посміхнеться — доброзичливість і увагу відбивають її риси. Від сміху полум’яніють опуклі вилиці, а зуби — білі мов сніг, і ясно світяться карі очі.
Ще одне помітив Пуебло. Яна мала довгі-довгі, як у піаністки, пальці. Коли в розмові вона замислювалась чи підшукувала потрібне слово — її рука легко, мов хмарка, звивалась у повітрі, і кінчики пальців ледь-ледь торкались вуст, наче підганяли їх: "Ну, кажіть-бо далі..."
— До Свердловська поїзд прибуде о шістнадцятій годині тридцять хвилин за місцевим часом, або об одинадцятій тридцять — за світовим, — повідомляв гучномовець на два голоси. — Наступною за Свердловськом зупинкою буде Омськ, звідки ми вирушимо о двадцять другій тридцять місцевого, чи шістнадцять світового часу. Далі...
Яна наважилась глянути крізь прозору стіну. Неприємне відчуття більше не поверталось — швидкість приворожувала...
— У нашому відділенні незайняте одне купе, — зауважила Тереса. — Ще сяде якийсь бурмило — псуватиме настрій усю дорогу...
— А ще хто їде з нами?
— Один похмурий мужчина. Негарний і нудний. Та розумний хоч би тим, що сюди не виходить.
— Моя кохана сестра завжди відзначалась деяким егоїзмом.
Спокійно точилась у салоні розмова, і Яна навіть не помітила, як вони з Тересою перейшли на "ти".
— Ти мандруєш, аби світу побачити, чи в справах?
— В Буенос-Айресі я матиму цікаве інтерв’ю з Гомесом...
— З старим Освальдо!,. — кругле обличчя Пуебло розпливлося від посмішки, що відбивала радість за Яну і глибоку поштивість до Гомеса.
— І ще там на мене чекає наречений...
Тереса з повагою підняла брови, а Пуебло застогнав і схопився за голову, щосили виказуючи свій розпач. Яна несподівано спитала:
— Ви бували на Місяці, Пуебло? Тереса?
— О!.. Торік Пуебло мене силоміць ледве не затягнув у ракету. Але я не полетіла. Він полетів, а я залишилась дома.
— Чому?
— Синьйорито, ви спитайте в, неї — чому?... Спитайте — чому, бо я про це вже цілий рік не можу дізнатись!
— Чому? — Тереса знизала плечима. — Хіба ж я тобі по казала? Тому, що злякалась. Я й зараз тремчу від страху, як згадаю, що мало не полетіла на Місяць. О, я така боягузка!..
Засміялася з покірливим лукавством, і її погляд казав: так-так, я всього лише слабка жінка, але ж ніхто не насмілиться заперечувати, що я — справжня жінка!
Долинало глухе гудіння двигунів. Краєвид шалено крутився за вікном, а в його осі, далеко на обрії, оберталося місто. Воно показувало білі, голубі, оранжеві квартали, червоні мережані вежі... Потім попливло геть, а краєвид для обертання настромився на нову вісь — сине озеро на тому ж далекому обрії.
Тереса рухом брів вказала братові на Яну. Про що замислилась?.. В очах блимали червоні, золоті і ясно-голубі бліки... Жодна рисочка на обличчі не здригалась, довгі пальці, як різьблені, лежали на підлокітниках.
— Друзі, — сказав гучномовець, — за п’ять хвилин ви зможете подивитися новий художній кінофільм "Країна фіалкового неба". Дивіться його в своїх купе чи в салопах — на ваш смак...
Тереса підвелась і кивнула братові. Яна здригнулась, очі відірвалися від завіконного світу і перебігли на аргентинців, довгі пальці знялися в повітря і торкнулися вуст:
— Ви до себе? Хіба тут не можна подивитись кіно?
— А ти хіба хочеш дивитись?
— То краще я піду... Тут вам буде просторіше.
— Тут заважає оце, — Тереса кивнула на прозору стіну. — Розпорошується увага.
Альмейди вийшли. А Яна на самоті пригадувала подорож на Місяць.
Там вона познайомилась з Артемом. Зараз дивно, що до того дня було прожито двадцять три роки і що вона вважала своє життя змістовним. Яна, звісно, і раніше чула про вченого Соболя, — це ім’я з’являлося на сторінках преси. Може, навіть на екранах телевізорів бачила його лице... А зустріч сталася у салоні відпочинку Центральної позаземної обсерваторії.
Всесвіт виявився чорною прірвою. Німа тиша, що не має краю і не підвладна ніякій уяві, гнітила свідомість. Ставало моторошно. На Місяці Яна зрозуміла зміст старовинного вислову: "Всесвіт — це трохи засмічена порожнеча".
В салоні відпочинку було тихо. Яна зіщулилась у кріслі і сумно поглядала крізь попелясті стіни. Никла од відчуття, що гордість людства — Обсерваторія — лише жалюгідна крихта металу й пластику на величезній місячній пустелі, що й сам Місяць — мізерна піщинка у всеосяжній чорноті...