Потім мама поклала руку на пухнасті Янині кучері.
— Непосидюча, як батько.
— Мамо, ти так часто залишаєшся сама. Хіба тобі обов’язково все життя бути самій?.. — Яна й не зогледілася, як ці слова злетіли з вуст.
Ледь помітно зажевріло обличчя матері, вона торкнулася доччиної щоки:
— Добре, доню, збирайся...
І вже наступного ранку довгий теракотового кольору вагон харківської міської монорейкової залізниці поніс її над містом. Унизу метушаться старі й нові квартали, ось промайнули сади й квітники, плоскі дахи, обсіяні кольоровими вертольотами, вигинається річка... На зупинках входять і виходять люди, внизу б’ється, не вщухає потік машин, а вгорі, ще вище за повітряну дорогу, своїми невидимими трасами поспішають вертольоти. Здаля здається, що летуни висять над містом у кілька шарів — висота польоту за правилами залежить від напрямку...
— Площа Дзержинського, — сказав гучномовець.
Яна вийшла на перон. Станція висіла на сталевих стовпах. Відлогими східцями разом з натовпом дівчина збігла вниз. Схожий на ракету вагон рушив далі. Красиве видовище: здаля не було видно тонкої монорейки, і здалось, ніби над містом мчить дивний літальний апарат.
Пройшла повз університет, перетнула площу і за кілька хвилин набирала номер відеофона в готелі "Харків".
За вікном грілася на сонці величезна площа Дзержинського. Посеред асфальтового моря була стоянка повітряних таксі. Невеличкі червоні, голубі, вишневі та яскраво-зелені машини раз у раз злітали в повітря, на мить наче повисали на гвинтах і розліталися в різні боки, а на їх місце сідали нові й нові вертольоти. По краях майдану лилася барвисті потоки електромобілів.
Складним бетонним кристалом здіймався Держпром. Ранкове сонце лягло на грані університетського фасаду — наче всю будову прокреслили з низу до верху довгими золотими стрілами...
Відеофон не відповідав, на екрані спалахував і згасав напис: "Чекайте". Потім з’явився заклопотаний Артем. Побачив дівчину. Погляд його пом’якшав.
— Я чекав, що ви приїдете. А ваш редактор — нічого собі, нівроку симпатичний хлопець. Ми з ним легко порозумілись. Ви знаєте, де наш інститут? Ідіть на повітряну дорогу, їдьте до зупинки "Зеленої". О десятій годині сорок хвилин ранку на зупинці вас чекатиме машина і довезе до лабораторії. О десятій п’ятдесят я буду там. Вас зустріти не зумію, але дуже б хотів... Зрозуміли?
— "Зелена", УФТІ. Я зрозуміла.
— Вибачте. — Його погляд знову кудись поплив, Яна бачила, як рука Артема простяглася вперед, щоб вимкнути відеофон.
Хвилин двадцять мчала у вагоні над міськими кварталами і суцільними, на багато кілометрів, лісами. Їй це подобалося — Ліси в індустріальному місті. Проминули зупинки "Космічна", "Парк", "Лісопарк", "Піонерська", потім ліс унизу розступився, даючи місце білим міським кварталам — "Зелена"...
На майдані стояло кілька машин.
— Ви, звичайно, Яна Шевченко, і приїхали до Артема Соболя, — пролунало за спиною.
Худорлявий молодий чоловік стояв біля неї. Щось знайоме привиділось у його рисах. Вони сіли в електромобіль.
— Я вас уже бачив, — сказав він.
— Я вас теж. Оце сиджу і пригадую де.
— На Місяці.
— Ви сперечалися з своїм колегою, де проводити експеримент. І відстоювали, здається, думку Соболя.
— Це була думка не самого Соболя. Це було продиктовано елементарним здоровим глуздом.
— Отже, це було думкою Соболя і... Пробачте, ваше ім’я?
Іронія була не сердита, проте хлопець трохи знітився. Потім посміхнувся.
— Ви маєте рацію, я, здається, не зумів вразити вас своєю скромністю. Але то справді була наша з Артемом спільна думка...
Вони доброзичливо глянули одне на одного.
— А все ж таки ім’я?
— Максим. Друзі кажуть Макс, хоч це мені й не дуже подобається. Артем теж каже Макс. А прізвище — Свирид. Смішно?
— Ні, нічого. Ви працюєте разом з Артемом?..
— Так, я його вважаю своїм учителем, а себе — його учнем і навіть трішечки більше, ну... скажімо, помічником.
Підкотили до двоповерхового корпусу. Піднялися нагору і опинились у великій кімнаті. Крізь скляну стіну переможно вливалося яскраве сонячне проміння. Протилежна стіна скидалася на стелажі бібліофільмотеки або ж на великі стільники. Біля дверей стояв столик і кілька зручних крісел, а в протилежному кутку — довгий стіл з апаратурою.
— Це робочий кабінет Артема, — Макс зробив широкий жест і завершив його мовчазним запрошенням сідати. Слова його прозвучали так: "Це кабінет мій і Артема".
— Скільки світла! А наш друг щось запізнюється.
— Артем? Не може бути. Він з вами на який час домовлявся?
— На десять п’ятдесят.
— А зараз ще тільки десять сорок дев’ять.
До кімнати зайшов Артем разом з незнайомим світлоголовим чоловіком.
— Здрастуйте! — Артем потис Яні руку.
— Добридень! Ви точні, як граф Монте-Крісто. Скажіть, ви багато часу витрачаєте для того, щоб бути таким пунктуальним?
Артем винувато посміхнувся:
— Я не зрозумів...
— Мені здається, що заради такої ефектної пунктуальності треба іноді стояти під дверима й поглядати на годинник.
Яна засміялась. Артем здивувався, потім глянув на великий циферблат на стіні.
— Але ж я прийшов на цілу хвилину раніше, — щиро сказав він.
Стало прикро. Через невдалий жарт? Ні, щось невловимо дряпало її нерви... Ось що: неморгаючий погляд білявого. Він не відривав очей від неї, а коли Яна визивно глянула просто йому в зіниці, трохи зблід. Але очей не сховав.
— Артеме, ви нас не познайомили. — Вона простягла руку. — Яна Шевченко. Кореспондент "Вістей".
Той відповів дужим потиском. Затримав її руку в своїй. А очі так само вдивлялися в обличчя.
— Олекса сторопів, та це й не диво, — зауважив Артем. — Це наш з Максимом товариш і мій помічник, Олексій Сухов.
Олексій не опустив очей і не розтулив вуст. Яна нетерпляче звільнила руку. Цей закохався з першого погляду. Інколи таке тішило, а сьогодні було неприємно.
Макс відійшов до панелі над робочим столом. Олексій, востаннє глянувши на Яну, похмуро відвернувся.
— Ну от, — сказав Артем, — ми можемо розпочати нашу бесіду, про яку домовлялися мало не місяць тому.
Посідали.
— Це кабінет, де ми обчислюємо результати дослідів, підсумовуємо роботи. Тут-таки підсумки систематизовано, і в разі потреби вони завжди до ваших послуг. Он наша шифротека. У кожній чарунці — набір стрічок з мікрошифром певного дослідження. Кожен новий висновок шифрується і одночасно передається на шифротеку Академії наук Союзу. Це щоб важливі результати зберігалися в кількох центрах, — Артем кивнув на стільники, — і щоб кожен крок у дослідженнях ставав здобутком усіх вчених. Ви зрозуміли?