СОФІЯ. Е, шкода. (Виходить.)
ПАНАС. (Сам. Стоїть якийсь час непорушне, в задумі, потім стріпує головою, немов одганяючи думки, рішуче закачує рукава й починає стругати, наспівуючи "Гей, не шуми, луже".)
Входить з сінешних дверей Марко, років 25—26, рослий, чорнявий, одягнений в салдацьку шинелю, е шапці з червоним висячим верхом. В руці рушниця. Коли роздягається, під шинелею штатські штани в чоботи й піджак.
МАРКО. (Швидко, в підняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома?
ПАНАС. А що сталось?
МАРКО. (Ущіпливо.) Е, вам все одно не цікаво.
ПАНАС. (Хитаючи головою наліво, байдуже.) Там десь. (Співає знов.)
МАРКО. (Підходить до дверей ліворуч, одчиняє й гукає.) Тату! Ідіть сюди. Швидче. (Вертається в кімнату.)
СЛІПЧЕНКО. (Входячи, знепокоено.) Що таке?
МАРКО. (Таємно, тихіше, але в веселому підняттю.) Зараз треба йти.
СЛІПЧЕНКО. Куди?
МАРКО. Таємний наказ по всьому гарнізону: сьогодня вночі обеззброїть большевиків. Всім вільним козакам з шостої години вечора бути на місцях.
ПАНАС. (Уважно прислухається.)
СЛІПЧЕНКО. Оце, нарешті, діло. Оце так! А то панькаються з ними, сукиними синами.
МАРКО. Тихше. Щоб Тихон не знав. Він дома?
СЛІПЧЕНКО. А правда. Ні, здається, його нема.
МАРКО. Мені треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня вночі добре працювала. (Скида шинель, шапку, виймає з кишені ганчірочку, струменти, сідає за стіл і починає розбірати рушницю.)
СЛІПЧЕНКО. Ну, нарешті, додумались! Ні, нехай же... (Зупиняється.)
Входить Тихон, років 27, одягнений в подертий темний костюм в косоворотці під піджаком, низенького росту, білявий, сухорлявий, подібний до матері.
СЛІПЧЕНКО. А, от і наш панич прийшли. Як там твої друзі кацапи ся мають?
ТИХОН. (Не відповідаючи, бере з етажерки книжку, лягає на канапі й починає читать.)
МАРКО. Вони по-українськи не розуміють. Вони тільки по кацапсько-большевицькому молитвенику уміють молиться.
ПАНАС. (Голосніше.) "Гей, не шуми, луже".
СЛІПЧЕНКО. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото, вже п'ята. Чуєш, Марку?
МАРКО. Чую. То ж то воно вже так темно в хаті. (Встає й пускає електричне світло.) От тепер і читать, і винтовку чистить, і стругать видніше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать.
СЛІПЧЕНКО. Та він там коло Софії. Софія ж приїхала.
МАРКО. (Схоплюючись радісно.) Та не може буть?! Та де ж вона?
ТИХОН. (Кладе книжку й не хапаючись сідає.)
СЛІПЧЕНКО. Умивається. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницю обдивиться... (Виходить ліворуч.)
МАРКО. (Сідає.) Ну, це здорово, що вона приїхала, От, Тихоне, у нас у родині ще прибавилось буржуазії та шовінізму. Софія писала, що їй уже в печінках добре засіла кацапня. Прийдеться тобі, брат, в кацапію до яхрьоньок їхати, пропадеш ти тут з нами... Ех, та й ловкенька винтовочка, Тихоне! Подивись. Га? Большевичків, як травичку, коситиме.
Входять Софія, Гликерія Хведоровна, Христя.
СОФІЯ. (Швидко йде до Марка, обнімає його, цілує.) Здоров, гайдамаче! Здоров, мій хлопчику милий! У-у, та й виріс же! Нічого собі хлопчик! О-го-го!
МАРКО. Але ж і ти нівроку, якою красуньою стала! І петроградська голодня тебе не взяла.
СОФІЯ. О, мене й довбнею не доб'єш!
ТИХОН. (Підійшовши тихо.) Здорова, Софіє!
СОФІЯ. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розуміється, не чути й не видно. (Цілуються.) Ну, цей, мабуть, срібних карбованців пальцями не ламає? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка.
МАРКО. О, зате він ламає Українську державу, як бублика!
СОФІЯ. О? Як так?
МАРКО. А спитай його. "Вся власть совєтам, долой буржуазную Україну. Да здравствует єдиная, неделимая матушка Русь православная"!
СОФІЯ. Та невже? Чого ради?
ТИХОН. Брехать же ж таки не треба, Марку.
МАРКО. Я й не брешу.
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ну, дітоньки, не треба... хоч сьогодня не сваріться. Христе, накривай же стіл.
ТИХОН. (Потискує плечима й одходить.)
СОФІЯ. Мамуню! Ій-Богу ж, я не голодна. Христе, не треба.
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ну-ну, що ти. Господь з тобою? Як же так: приїхавши та не закусить. Оце добре було б.
СОФІЯ. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш?
МАРКО. А це я чепурю рушницю в гості до Тихонових приятелів, до большевиків.
СОФІЯ. А-га. Хіба вони... що?
МАРКО. Та нічого особливого. Правда, Тихоне?
ТИХОН. (Різко.) Дай мені спокій, Марку! Можеш собі з батьком, з Арсеном і з своїми вільними роябишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши.
МАРКО. Це ж хто вільні розбишаки?
ТИХОН. (Мовчить.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Діти, діти! Знов! Марку, не чіпляйся ж ти, ради Бога.
МАРКО. Ні, я тебе питаю: хто то вільні розбишаки? Батько? Я? Арсен? А ти хто?
ХРИСТЯ. Він представник інтересів салдат, робочих і б'ьдн'ьйшаго крестьянства!
МАРКО. О, знаємо ми їх!
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та хоч би ти вже, доню, не мішалась.
Входить Білянкевич, одягнений в потерту, кольору хакі тужурку, коротенькі штани. Йому років 45, лице не голене, але видно, колись пещене, панське. Балакає мішаниною українською з руською.
БІЛЯНКЕВИЧ. Ізвінітє... Я... Мені треба побачити Микиту Івановича. Ізвінітє, пожалуйста.
ГЛИКЕР1Я ХВЕД. Нічого, нічого, Михаиле Петровичу. Заходьте. Микита Іванович зараз ввійде. От познакомтеся. Моя старша дочка...
БІЛЯНКЕВИЧ. (Угодливо, дуже ввічливо.) Очень рад, очень польщен, очень приятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда?
СОФІЯ. Так, оце допіру.
БІЛЯНКЕВИЧ. Як же там, у Петрограді?
СОФІЯ. Нічого, потрошку живуть.
БІЛЯНКЕВИЧ. (Хіхікаючи.) Соціалістіческая Республіка?
ГЛИКЕР1Я ХВЕД. (Шепочеться з Христею і швиденько виходить.)
МАРКО. Підождіть, от і в нас буде така сама. Кацапня там подихає з голоду і суне вся сюди, под флагом социальной революції. А наші дурні їм і ворота розчиняють. Та ще тих, хто свій край і народ боронить, розбишаками називають. Самі ж падлюки, чисті розбишаки, грабіжники, хулігани!
Входять Сліпченко і Арсен з рушницями в руках.
МАРКО. Батьку, ми з тобою, з Арсеном і з усім вільним козацтвом попали в розбишаки.
БІЛЯНКЕВИЧ. (Примощується в куточку й живо, уважно погляди на братів.)
СЛІПЧЕНКО. Це Тихон так? Спасибі, синку. Спасибі. Плюй на рідну матір, на батька, на неньку Україну, що вигодувала тебе такого розумного.
ТИХОН. (Читає.)