ГРІНБЕРГ. О, это ничего... Это так. Ничего.
СОФІЯ. Знов розстрілюють?
ГРІНБЕРГ. Нет, нет, это так, мы приказали приостановить. Не обращайте внимания. Да, так я, значить, надеюсь, что мы будем вместе работать. Я чрезвычайно рад, так как...
СОФІЯ. А чи не можна б мені хоч побачитись зараз з батьком і братом? Подати надію?
ГРІНБЕРГ. О, нет, нет, это невозможно. То есть, возможно, можливо, але я не раджу цього робить. Ми рискуємо провалить справу. Та підождіть трошки, і ви зовсім з ними сьогодня побачитесь.
Входить Сємянніков.
ГРІНБЕРГ. (До нього.) Товарищ. Подтвердите вы этому неверному, что мы сделаем все возможное по делу его отца и брата.
СЄМЯННІКОВ. С удовольствием подтверждаю. С удовольствием.
ГРІНБЕРГ. Ну, бачите? (До Семяннікова.) А мы тут успели даже заключить маленькое условие: сейчас же после освобождения товарищ примет более близкое участие в работе.
СЄМЯННИКОВ. (Щиро й радісно потискуючи руку Софії.) Вот это дело! Я очень рад. Ведь у нас так мало культурных сил. Биться, стрелять мы еще так-сяк умеем, а дальше... Интеллигенция не верит нам, боится, убегает к буржуазии, саботирует, провоцирует. И тем радостнее для меня іше участие, что вы настоящая, идейная украинка. Это прекрасно. Будем работать, товарищ. Правда?
СОФІЯ. Я з великою охотою...
ГРІНБЕРГ. А теперь, товарищ, идите домой и ждите отца... И брата, конечно. Да. А также несколько слов от меня по поводу празднования. Вы, вероятно, очень устали?
СОФІЯ. Безумно устала.
СЄМЯННІКОВ. Ничего. Теперь все отдохнем.
СОФІЯ. Значить, іти й чекати?
ГРІНБЕРГ. Ідіть і чекайте.
СЄМЯННІКОВ. И будьте спокойны.
СОФІЯ. Я, товариші, не дякую, бо... Ну, до побачення. (Іде до дверей.)
ГРІНБЕРГ. До побачення.
СЄМЯННІКОВ. До свиданья!
ГРІНБЕРГ. Хай живе Соціалістична Українська Республіка!
СЄМЯННІКОВ. Урра-а!
СОФІЯ. Дякую, товариші. (На порозі озирається, привітно з посмішкою махає рукою, киває головою і зникає.)
Завіса.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Невелика кімната, службовий кабінет Софії. Праворуч, ближче до рампи, стіл до исання; круг його фотелі й стільці. На столі телефон, шафа з книжками. Канапа для Публіки. В задній стіні двері в коридор. Ліворуч другі двері в сусідню кімнату. Годин 6 вечора.
На столі горить лямпа.
В хаті Софія, одягнена в усе темне. Тихон біля неї й делегація робітників.
СОФІЯ. (Встає, за нею робітники. Весело, бадьоро.) Отже, товариші, вся справа в ваших власних руках. Хочете, щоб не було експлуатації, буржуазії, то треба самим енергічно братись до організації промисловости. Заводи, фабрики, майстерні, все тепер ваше. Але треба, щоб самі робітники дбали про те, щоб заводи не ставали. Треба думать не про те, щоб кожному поменьче робить і побільше вироблять, а про те, щоб побільше наших заводів працювало, щоб більше товарів давали, щоб меньче безробітних було.
РОБІТНИК. Да это само собой. Конечно, это уж чего... Да только... (Мнеться.) Непонятно нам одно... (Мнеться, криво, понуро посміхається.)
СОФІЯ. А що саме непонятно вам?
РОБІТНИК. Да то, что украинцев мы выгнали. Ну-с, стало быть, с этим делом кончено. А выходит, они промежду нас остались. Нам это без внимания.
СОФІЯ. Це ви про мене?
РОБІТНИК. Нас эта самая самостийная Украина и так зарезала. Довольно уж.
СОФІЯ. Так вам що ж хочеться? Чим я вам зашкодила?
РОБІТНИК. (До робітників.) Да ничего. Идемте, товарищи. Поищем настоящих товарищей, а тут... (Маха рукою, повертається й демонстративно виходить, за ним решта.)
СОФІЯ. (Посміхається.) Це вже, здається, третій такий випадок.
ТИХОН. (Понуро.) Буде й двадцять третій, коли ти зо всіма будеш говорить тілько по-українськи. Для чого цей націоналізм?
СОФІЯ. Вони в Українській Республіці, а не в Росії, повинні знать нашу мову.
ТИХОН. Е, повинні... Мало чого хто не повинен. А нам через це не довіряють, стороняться...
СОФІЯ. Ну, добре. Хто там ще єсть? Багато ще?
ТИХОН. Може, кінчить на сьогодня прийом? З десятої години без перерви сидимо.
СОФІЯ. Нічого. Хто там ще?
ТИХОН. Селяне. Білянкевич з сахарозаводчиками. Залізничники. Вчорашній панок. І ще душ десять якихсь.
СОФІЯ. Чия черга тепер?
ТИХОН. Білянкевича.
СОФІЯ. Клич.
ТИХОН. (Виходить.)
СОФІЯ. (Знаходить на столі серед паперів довгий лист паперу й читає.)
Входять Білянкевич і ще двоє добродіїв, одягнених дуже просто, під робітників.
БІЛЯНКЕВИЧ. (Уклоняючись, ввічливо, угодливо посміхається.)
СОФІЯ. Доброго здоров'я. Прошу сідати.
БІЛЯНКЕВИЧ. Дозвольте вам представить: сахарозаводчик Штаубе, Карповський. Ми до вас, шановна Софія Микитовна...
СОФІЯ. (Тримаючи листа в руці.) Я прочитала вашу заяву. Вона до мене не стосується. З цим вам треба звернутись до...
БІЛЯНКЕВИЧ. Я знаю, я знаю... Но, зная вас як українку, щиро люблячу самостійну Україну... ми хотіли, щоб ви за нас походатайствовали.
СОФІЯ. (З посмішкою.) Вибачайте, я читала заяву. Але мушу вам одразу сказати, що ви зовсім даремно гадаєте, що я можу вам помогти. Іменно з любови до України я цього не зроблю. Всі заводи, фабрики і взагалі промислові підприємства переходять до рук народу. Ви, панове, ніяк не хочете з цим рахуватись. Забудьте про старе, раджу вам серйозно.
БІЛЯНКЕВИЧ. Но вы хотите нас разорить?
СОФІЯ. Господи Боже, панове. Цілі віки один кляс розоряв мільйони людей, і вам то не здавалось таким страшним. Працюйте, ми вам дамо роботу. Будь ласка. (Посміхається.)
БІЛЯНКЕВИЧ. Ми нічого протів тогр.не маємо, но ведь разоряется. край, гибнет промышленность. Вот о чем, собственно...
СОФІЯ. Повірте, панове, що нам не меньче вас потрібно, щоб не загинула промисловість, ї ми вживемо всіх сил, щоб того не сталось. І це, панове, буде. Але, вибачайте, хазяїном і власником будете вже не ви, а самі трудящі.
БІЛЯНКЕВИЧ. Конечно, ви можете робить все, що хочете. Наш долг сказать вам... І я думав, що для вас інтереси України дорогі. Знаючи, як руські, ваші товариші, вивозять усе з України, як розоряють край, ми думали, що ви, як щира українка...
СОФІЯ. Кожний по-своєму, добродію, любить свій край. Той бажає йому одного, а другий другого. Наша любов, видно, ріжна.
БІЛЯНКЕВИЧ. (Встаючи.) Да, видно, мы ошиблись. Недаром ваш папенька в таком горе... Честь имеем кланяться. (Уклоняється й іде з кімнати. За ним панки.)