Філінт
В своєму намірі ви квапитесь, Альсесте,
Ви перебільшили усе це, слово честі.
Тяжку злобитель вам провину накида,
Та чи ж повірять їй? І думати шкода!
Вона розвіється — і я гадаю навіть,
Що підла вигадка вигадника знеславить.
Альсест
Куди ж пак! Чим його ви можете злякать,
Як має дозвіл він безкарно шахрувать?
Кажіть, що хочете, та добре зрозумів я:
Лиш на користь йому піде це лихослів’я.
Філінт
А я до висновку нехибного прийшов,
Що він не виграє нітрохи з тих обмов,
І тут боятися не треба вам нічого.
А суд… Ви ж маєте і певне право, й змогу
Занести скаргу…
Альсест
Ні! І пальцем не кивну.
Хай вирок той біду несе мені страшну,
Проте не маю я найменшого бажання
Оскаржувать його, просити скасування:
Занадто б ясний тут подано зразок,
Як з правди й чесності знущається порок,
І за науку це нащадкам нашим буде —
Якого спідлення дійшли тепера люди.
Так. Двадцять тисяч я ладен за те сплатить,
Щоб гніву на людей свойого не таїть,
Несправедливість їх, не криючись, картати
І ненавидіти поріддя це прокляте.
Філінт
Але ж…
Альсест
Але ж чого тут, пане, треба вам?
Яким повірити я мусив би словам?
Невже насмілитесь доводити мені ви,
Що це обурення моє — несправедливе?
Філінт
Ні, з вами згоден я: панує всюди зло,
Лукавство гору скрізь над правдою взяло,
Всім зиски на умі, усе гріхами дише,
І міг би рід людський буть кращий і чесніший.
Проте, хоч бачимо ми добре стан речей,
Чи слід тікати нам в пустелю від людей?
Таж їхні огріхи, заховані і звісні,
Для філософії нам, далебі, корисні,
Бо хто спізнає їх, той і життя спізна.
Та й де б моральності поділася ціна,
Які б високі нас манили ідеали,
Коли б усі шляхом моральним простували?
Ні… Має величі справдешньої печать,
Хто вміє зло людське байдуже зустрічать,
Хто серця пориви, огню святого повні…
Альсест
Ет, пане, знаю вже, які ви красномовні
І скільки доказів найшлося б тих у вас,
Та даром і слова ви тратите, і час.
У щирості своїй не відаю я впину
І наміру свого окрию вам причину,
Бо хоч до прикростей мене призвів язик,
Але таїтися я з правдою не звик.
Нащо змагатись нам? Діждуся Селімени,
І це побачення розв’яже все для мене.
Коли я любий їй не тільки на словах,
То, може, на ясний іще потраплю шлях.
Філінт
Могли б заждати ми у Еліанти з вами.
Альсест
Ні, надто мучуся я прикрими думками…
Ідіть же, я лишусь, утомлений життям,
У темнім закутку з журбою сам на сам.
Філінт
Бігме, товаришка подобалась чудна вам!
Я з Еліаитою прийду сюди небавом.
ЯВА 2
Селімен а, Оронт, Альсест.
Оронт
Так, хочу знати я, чи пристрасті моїй
Прийнять судилося од вас вінець надій,
Чи почуваєте до мене ви кохання,
Бо для закоханих найгірше — це вагання.
Як полум’я моє прийняти ви ладні, —
У цім, не криючись, признайтеся мені,
А доказу прошу на разі я одного:
Альсеста, що давно втоптав сюди дорогу
І також почуттям горить до вас палким,
Хай більше не прийма ваш гостелюбний дім.
Селімена
Ну, звідки гнів такий, що вже й приймать не вільно?
Раніш ви ставились до нього так прихильно!
Оронт
Дошукуватись ми не будемо причин;
А лиш питаю вас одверто: я чи він?
Одного з-поміж нас рішуче оберіте,
А я вже знатиму, що й як мені чинити.
Альсест
(виходить із свого темного закутка)
Пан має рацію. Прошу я разом з ним,
Щоб не таїлися ви з вибором своїм.
Сюди однакове нас привело бажання:
Добитись повного і чесного признання
І серця вашого усю глибінь спізнать,
Бо більше, далебі, не може так тривать.
Оронт
Коли надіятись мені на щастя годі, —
Не стану, пане, вам нічим на перешкоді.
Альсест
Ревнивий я чи ні — не знаю, менше з тим,
Але ділитися не згоден я ні з ким.
Оронт
Коли до серця їй ви більш припали, пане…
Альсест
Коли збудили ви в ній почуття жадане…
Оронт
Клянуся кинути я заміри свої.
Альсест
Клянусь від цього дня не бачити її.
Оронт
Ви, пані, маєте сказать останнє слово.
Альсест
Ви, пані, закінчить повинні цю розмову.
Оронт
Вам треба з почуттям одкритися своїм.
Альсест
Вам треба в виборі спиниться на однім.
Оронт
Як! Ви вагаєтесь! Чи це ж можливо, пані?
Альсест
Як! Ще не зважили свого ви почування?
Селімена
Ах, напосталістю ви сердите мене.
Що за бажання вас взяло обох чудне!
Відома серцеві сердечна таємниця;
Сама від себе я не буду, певне, криться
І в цьому виборі давно спинилась я
На тім, кому душа присвячена моя.
Але ж ніяково слова ці таємничі
Сказати голосно і не одному в вічі.
Є речі, про які освідчуватись нам
Годиться-тихо лиш і тільки сам на сам.
Та й, виявляючи чуття своє сердечне,
Не треба ж ображать людину доконечне,
Одверто й різко їй проголосивши: ні.
Жорстоким шлях такий ввижається мені.
Оронт
Ні, правду всю кажіть одверто і до краю;
На це я зважився.
Альсест
Цього я вимагаю.
Не зволікаючись, без жодного жалю
Одному з-поміж нас ви киньте: не люблю.
Хотіли з усіма у злагоді ви жити,
Та годі. Скрайній час хитання ці скінчити.
Як затялися ви уперто на своїм,
То прочитаю я собі відмову в тім —
І все, що думав я про вас лихого, пані,
Знайде нехибний грунт у вашому мовчанні.
Оронт
Я не дивуюся нітрохи цим словам
І підписатися під ними міг би й сам.
Селімена
Ах, домагання це нудне й несправедливе
І тільки муку ним завдаєте мені ви.
Порозумітися нам, далебі, вже час…
Та ось кузина йде, вона розсудить нас.
ЯВА 3
Еліанта, Філінт, Селімена, Оронт, Альсест.
Селімена
Кузино, захистіть! Тут, наче після змови,
На мене з двох боків напали ці панове.
Обом їм хочеться, щоб виповіла я,
Кому із них любов присвячена моя,
І щоб призналася одверто й без вагання,
Хто має кинути даремні сподівання.
Ну, де ж це чувано? Хіба не дивина?