Він знав, що його тримають тут не грати... Його тримало це підступне, то сердите, то ласкаве море, і ще... сонний спокій віддаленого берега, який ліниво й тупо дрімав у своїх туманах...
IV
Так минули ще роки, які здавалися вже днями. Час сну не існує для свідомості, а його життя вже все було сном, тупим, важким і безслідним.
Проте з деякого часу в цьому сні знову почали миготіти димні видіння. У дуже ясні дні на березі здіймався дим багать чи пожеж. У форті піднялась незвичайна метушня: іспанці заходилися лагодити старі стіни; пошкодження, що виникли в роки безтурботної тиші, квапливо замуровувалися; частіше, ніж досі, снували між берегом і островом парові баркаси з військовим іспанським прапором. Разів зо два, немов гладкі спини морських страховищ, важко проповзли монітори з башточками над самою водою. Діац дивився на них тьмяним поглядом, в якому часом пробивався подив. Одного разу йому здалося навіть, що в ущелині і по уступах знайомої гори, в цей день яскраво освітленої сонцем, здіймаються білі димки від пострілів, маленькі, як макове зерно, випливають раптово і яскраво на темнозеленому тлі і тихо тануть у світлому повітрі. Одного разу довга чорна смуга монітора просунулась до дальнього берега, і кілька коротких обірваних ударів долинуло з моря в його вікно. Він схопився руками за грати і міцно затряс їх. Вони дзвякнули і задрижали. Щебінка і сміття посипалися з гнізд, де залізні штаби були вмуровані в стіни...
Та минуло ще кілька днів... Берег знову затих і задрімав; море було пусте, хвилі тихо, задумливо накочувались одна на одну і, ніби від нічого робити, хлюпали об кам'яний берег... І він подумав, що це знову був тільки сон...
Але цього дня зранку море починало знову дратувати його. Кілька валів уже перекотилось через хвилелом, що відділяв бухту, і зліва було чути, як каміння лізе з дна на схили берега... Надвечір у чотирикутнику вікна раз по раз миготіли блискучі бризки піни. Прибій заводив свою глибоку пісню, берег відповідав глибоким стогоном і гулом.
Діац тільки повів плечима і вирішив лягти раніше. Хай море гомонить, що хоче; нехай як хоче вибирається з безладної купи валів і цей запізнілий човен, що його він помітив у вікно. Рабський човен з рабського берега... Йому немає діла ні до нього, ні до голосів моря.
Він ліг на свій матрац.
Коли сторож-іспанець, як завжди, приніс ліхтар і вставив його з коридора в отвір над замкненими дверима, то його світло осяяло лежачу постать і бліде обличчя з закритими очима. Здавалося, Діац спав спокійно; тільки час від часу брови його хмурились і по обличчю проходив вираз тупого страждання, немовби у глибині усипленої свідомості ворушилось щось глухо й тяжко, як це прибережне каміння в морській глибині...
Та раптом він одразу прокинувся, наче хто назвав його ім'я. Це шквал, перелетівши цілком через хвилелом, ударив просто в стіну. За вікном неслися в темряві білі клапті фосфоричної піни, і, навіть коли гуркіт стих, камера була сповнена шипінням і свистом. Відгомін проник за замкнені двері й полинув коридорами. Здавалося, щось свідомо грізне пролетіло над островом і затихає, і завмирає вдалині...
Діац одразу став на ноги. Йому здавалося, що він спав лише кілька секунд, і він глянув у вікно, сподіваючись ще побачити вдалині біле вітрильце човна. Але в вікні було чорно, море шаленіло в повній темряві, і було чути змішані крики тікаючого шквалу.
Хоч такі бурі траплялися не часто, але все ж він добре знав і цей гуркіт, і свист, і шипіння, і підземне двигтіння кам'яного берега Але тепер коли цей розгнузданий гул почав стихати, під ним почувся ще якийсь новий звук, щось тихе, ласкаве і незнайоме...
Він метнувся до вікна і, знову схопившись руками за грати, глянув у темряву. Море було безформне й дике. Дальній берег увесь був закритий важкою млою. Тільки на якусь мить між ним і хмарою просунувся червоний, затуманений місяць. Далекі, непевні відблиски безладно заколивались на гребенях шалених валів і згасли... Лишився тільки шум, могутній, дико свідомий, метушливий і радісно закличний...
Хозе-Марія-Мігуель-Діац відчув, що всередині у нього все тремтить і хвилюється, як море. Душа прокидається від довгого сну, прояснюється свідомість, оживають давно згаслі бажання.. І раптом він пригадав ясно те, що бачив на березі кілька днів тому... Адже це був не сон! Як він міг вважати це сном? Це був рух, це були постріли... Це було повстання!..
Налетів іще шквал, знов пронеслись іскристі бризки, і знову з-під шипіння і плеску почувся той самий звук, незнайомий і ласкавий. Діац кинувся до грат і, в пориві дивного збудження, сильно затряс їх. Посипались знову вапно і щебінка, роз'їдені солоними бризками, упало кілька каменів, і грати вільно вийнялися з амбразури.
А під вікном, у бухті, гойдався і повискував човен...
V
На стіні в цей час змінилася варта.
— Святий Йосиф... Свята Марія! — пробурмотів новий вартовий і, накривши голову капюшоном, сховався за виступ стіни. По морю, на всю широчінь, встаючи і падаючи, виблискуючи в темряві гребенями піни, летів новий шквал. Вітер, здавалось, божеволів, острів уже заздалегідь здригався і стогнав. З дна, як бліді примари, лізли на схили величезні камені, що цілими роками лежали в глибині.
Шквал налетів саме в ту хвилину, коли Діац вискочив з вікна. Його одразу залило водою, оглушило і збило з ніг... Кілька секунд він лежав непритомний, з самим лише жахом у душі, змерзлий і нещасний, а над ним з виттям неслося щось величезне, дике, вороже...
Коли гуркіт трохи стих, він розплющив очі. По небу мчали темні хмари, без просвітів, без обрисів. Швидше відчувався, ніж бачився рух цих громад, які все так само нестримно неслись на захід. А вдалині знову вставало щось невидиме, але грізне, і гуло похмуро, зловісно, безперервно.
Тільки кам'яні стіни форту залишались нерухомими і спокійними серед загального руху. У темряві можна було розрізнити жерла гармат, виступаючі з амбразур... З дальньої казарми в проміжок порівняного затишшя долинули звуки вечірньої молитви, барабан пробив останню зорю... Там, за стінами, здавалося, замкнувся спокій. Вогник в його башті світився рівним, немигаючим світлом.