Місце для дракона

Сторінка 9 з 18

Винничук Юрій

— Він талант, — погодився пустельник. — Справжній християнин.

— Ну, ти не той... — надувся князь. — Дракон-християнин! Ти такими словами не розкидайся. Сказано в писанії: "І пошлю на вас змія". А цей, з дозволу сказати, змій, — князь поплескав дракона по лапі, — викинув такий фортель!.. Слухай, скільки тобі, кажеш, літ?

— Вже вісім, — відповів дракон.

— Пити можна. Дай йому, старий. Хай дзьобне, їдять його мухи.

Дракон узяв пляшку, покрутив, понюхав і обережно перехилив.

— Ну-ну, ти не захоплюйся! — заметушився князь. — Такому, як ти, й діжки мало.

— Смачно, — облизався дракон.

— Ну от, посмакувало. Це мені кум з Волощини привіз... Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, а я мушу головою в стіни гупати. Гризь щоденна! У мене донька — курріпочка! Скоро двадцять стукне. А вона ще діва. Ти знаєш, що це таке? Куди тобі! Сказано — дракон. А я батько, я мучуся, переживаю. Одна в мене дитина... Ти от заліз у свою печеру та й у вус не дмеш. А лицарі глузують. Тут же понаїхало хто й зна звідки! У них же дракони не те що ти. Порядні... Вилізли, пережерли сотню-другу народу, потоптали села, ниви — все, як повинно бути. А ти... лінюх... ну, хіба ж так можна?

Дракон ликнув з пляшки і задоволено ре’мигнув.

— Не давайте йому більше, — сказав пустельник. — Ще бешкетувати почне.

— О! Та я тільки того й хочу! Хай бешкетує! Хай усе рознесе! Ну, Грицю! Давай!.. Е-ех, слабак!.. А хочеш, я тобі доньку свою привезу? Хай у тебе в печері сидить, а я всім оголошу, що ти її вкрав. От тоді закопошаться всі, як мурахи. Як у старі часи. Я вже не прошу, аби ти сам її викрадав, ні... Хай би сиділа собі десь у кутку й вишивала. Не бійся, вона дуже спокійна...

— Е-е, та він ще жінок не бачив. Чого йому боятися?

— От бачите! Як ви його вчили? — підвищив голос князь. — Біблію та Євангеліє він бачив, а жінок— ні! А може, якби побачив, то й розохотився! Може б, травичку свою закинув! Та якусь пухкеньку молодичку — га? Хе-хе-хе! — хрум! хрум! хрум!.. Ти ж повинен щось таке утнути. Бо як же з тобою битися? Думаєш, лицарі такі дурні? Вони одразу помітили, що з тобою щось не гаразд... Я б тобі під печеру й кісток понавозив, різних там черепів. А то в тебе як у білки в дуплі. Де ж таке видано?

— Не буду я ні з ким битися. Не хочу.

— От ти далі своєї. Горенько моє! А мені що — в петлю?

— Чому в петлю?

— Ну як? Тільки в петлю. Куди ж іще? Так мене зганьбити! Та що мене? Ціле князівство зганьбив. Люботин віднині у всіх на язиці буде... "Люботин? А-а, це там, де дракони як зайці?" Я собі уявляю, що мене чекає. А мою доньку? їй уже двадцять скоро. Вона уже купу дітей повинна мати. А діва. Тобі цього не зрозуміти.

— А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму.

— Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п’ю. Так і зіп’юсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що — патріотичні почуття притуплені?

— Та ні... але я ще такий молодий... не нажився ще...

— Шкода. Але що робити?

Князеве обличчя поволі набирало бурякового кольору. Пустельник теж нівроку захмелів і дивився вже зовсім посоловілими очима. Дракон тим часом вихилив пляшку до дна. Князь почав сміятися й плескати себе по боках, І той сміх передався його сусідам — спочатку зареготав пустельник, а тоді й дракон прогримів таким оглушливим сміхом, що луна покотилася далеко по горах.

— Оце так! — похвалив князь. — Ану ще, братку, зареви, га? Ну що тобі? Зареви, щоб аж...

І він почав штурхати змія під бік. Трохи покомизившись, дракон урешті здався і, задерши високо голову, заревів:

— ГХАААГХРРР!!!

Пустельник і князь попадали на землю, затуливши долонями вуха! Каміння покотилося з гір, а на сонце враз наповзла чорна хмара, і спохмурніло довкола, мов перед грозою. Дракон опустив голову на лапи й винувато подивився на гостей. Обоє трусили головами й ляскали себе по вухах.

— Фу-у, аж вуха позакладало, — нарікав князь. — Умієш! Тут я нічого не скажу. Молодець!

Тоді підвівся і смикнув пустельника за рукав:

— Давай... пішли... Пора додому.

Візит закінчився тим, що князь поліз цілувати дракона.

4

Наступного райку дракон прокинувся з легким болем голови. Та коли поплюскався в озерці, а потім потримав біля скроні жмут любистку, біль минувся, й він із задоволенням розлігся на траві, підставивши черево сонцю. Пригадалася розмова з князем.

Ну як я можу допомогти цьому чоловікові? Ціною власного життя?.. А, зрештою, що мені чужі клопоти?.. Патріотичні почуття... що він мав на увазі? Яке я маю відношення до Люботина? Князь, звичайно, славний чоловік, але вмирати лише. через нього якось не хочеться... От заради мого вчителя я б... І на муки... не те що...

До вуха його долинуло глухе постукування об камінь, яким було завалено вихід на галявину. Дракон відсунув брилу і побачив обох вчорашніх гостей.

— Ну, я чне казав? — замахав руками князь. — Зганьбив ти мене, лобуре, перед усім світом.

— А що таке? — здивувався дракон.

— А те, що лицарі плюнули та й пороз’їжджалися по хатах. Все. Можеш тішитися. Ти свого добився.

— Нічого я не добивався.

— Хіба? Ти не вилазив з печери — цього не досить? Лицарям набридло панькатися з тобою. Тільки дурно я таку купу грошей протринькав.

— Заспокойтеся, ваша світлість, — сказав пустельник. — Чим же тут зарадиш, як воно таке вродилося? Плоть драконяча, а нутро людське. Та що людське? Янгольське!

— Отож-бо й воно, що янгольське. А я через того янгола скоро з глузду з’їду. Хоч нікому не розказуй — сором же який!

Князь і цього разу приніс вино та не забув ще й кубки прихопити. В широкій лапі дракона кубок виглядав, мов наперсток.

"Не доб’юся я нічого, — бідкаючись, розмірковував князь. Правда, є ще один шлях — добром узяти. Чом би й ні? Адже що можна відмовити князеві, того не відмовиш товаришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом? Далебі, мені й прикидатись не доведеться. Цей дракон таки досить компанійський".

Князь і цього дня, і надалі більше не зачіпав болючої теми, дракон відчув себе вільніше й виявився приємним співрозмовником. Князь навіть забажав послухати вірші, й дракон їх читав, заплющившись, похитуючи у такт головою.